Я не вмію приховувати своїх почуттів: коли в мене є причина для суму, я маю бути сумним і ні на чиї жарти не посміхатися; коли я голодний, я маю їсти та ні на кого не чекати…
В. Шекспір, «Багато галасу даремно».
Вогкість. Вооогкість, чорррт її подеррри!
Змерз-змерз-змерз! Змерз!
Вогкість і холод можна було б перенести, якби не голод! Ах, голод-голод-голод! Вити хочеться!
… Їх було двоє. Один вистрілив, інший… Інший! Так, він був смачним… Бах! Пострілом обпалило хутро. Біг, біг, біг. І знову постріл. І назустріч другий із рушницею напереваги. Зуби-зуби, глотка, кров, голод, м'ясо. Перша двонога без пір'я істота, дегустована мною.
Ууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууу!!!
Луна-от яка! Що це стукає? Це зуби-зуби-зуби-зуби. Це холод-холод.
Ранок… Коли ж ранок?!!
– Ну як, синьйоре? Зладили з дочкою?
Цілком зійшлись?
– Чи може бути інше?
Нам неможливо не поладить з нею.
В. Шекспір, «Приборкування норовливої».
– Що це?
– Плетене з рослинних прутів начиння – посуд із ручкою – наповнений хлібобулочними виробами домашньої випічки, які призначені для літньої особи жіночої статі, що є моєю матір'ю.
– Ага, кошик з пиріжками для бабусі.
– Вона хворіє.
– Вона хворіє? Хворіє! Хворіє…
– Сходи до неї, Головний Уборе Кольору Крові.
– Сходжу до неї.
– Підеш стежкою, по…
– Я пам'ятаю, пам'ятаю!
– Ах, бабуся…
– Нічого, нічого, вона видужає.
– Птахи.
– Летять на південь. Холодніє.
– Осінь.
– Коли йти?
– Поснідай і відправляйся.
– Говорять, ссавець мисливця загриз.
– Осінь.
– Апетитно.
– Смачного…
– Ну, я поїла. Дякую.
– Іди.
– Пішла!
– Дорогою не розмовляй з незнайомими. Я тебе знаю!
– ?
– !!!
– …
Цей хижий звір, що лев йому ім’я,
Побачив Тізбу, що в кущах скрадалась.
Вона його на смерть перелякалась.
В. Шекспір, «Сон літньої ночі».
Іде! Сміливе! Не боїться йти лісом. Маленьке! Смачне, напевно. Співає! Співай, рідне. Недовго залишилося.
Ах, голод-голод, ти робиш мене душогубом!
Небо! Птахи летять туди, де тепло!
А я залишаюся тут, де сиро й холодно. За що я не птах?
Шлунку, не квап мене! Дай помилуватися істотою. Головний убір кольору крові молодого баранчика. Навіщо воно надягло кривавий головний убір? Він будить у мені апетитні спогади. Кров, м'ясо, тепле, солонувате, ще тремтяче. Кривавий… Кривавий… Колір вогню, яким мене обпалили в селі! Птахи, заберіть мене туди, де тепло й ситно!
Шлунку, ще трохи і я тебе наповню. Бачиш, я вже вийшов на стежку. Шлунку, потерпи! Не бурррчи так тужливо. Чуєш, я, намагаючись не дивитися в довірливі очі істоти, запитую, куди воно йде. Шлунок! Ах, голод-голод!.. Бабуся. Це, напевно, ситно… Пиріжки? Теж зійде. Де живе ця (Уррр!) бабуся? Тихіше, шлунку. Потерррпи. Бабуся порівняно недалеко. А істота нехай співає поки. Постукати. Постукаю! Постукаю, і апетитна калорійна тепла бабуся не поспішаючи відкриє двері…
Будь здорова, істото в кривавому уборі. Будь здорова поки. Бо я віддаю перевагу здоровій їжі.
Птахи летять туди, де тепло. Я біжу туди, де бабуся. Шлунку, не підкошуй мої ноги! Ах, голод-голод!
Джентльмени, не дозволяйте йому бити стару!
В. Шекспір, «Віндзорські пустунки».
Стук, стук, стук!
– Хто там?
– Це я, бабусю, твоя внучка.
– А що в тебе з голосом?
– Змерзнула. Холод. Птахи на південь летять. Листя летить на мерзлий ґрунт.
– Там, дитинко, на двері мотузочка. Смикни, як звичайно, дв… А?!!!
– А! Ррр.
– Ой! Ааааааа!
Хррр. Гм… Гм… Гм… Усе! Як швидко відбулося. Голод. Навіть не встигнув укусити, розжувати. Цілком, живцем. Що це хрумтить на зубах? Скельця. А тут тепло. Дрова горять. Ненавиджу вогонь! Але тепло. І простирадло ще тепле. Ковдра. Зуби-зуби. Не стукайте. Зараз зігріюся… А за вікном – холод, вогкість, осінь, птахи на пі…
Хррр… Хррр… Хррр…
Що таке? Здається, задрімав. Хто стукає?
– Бабусю, це я, Головний Убір Кольору Крові!
Ой, чепчик. Тут не дуже світло, воно не розгледіть.
– Агов, дитинко, ти там смикни за цю, як її… Ну, загалом, смикай! Вони і відкриються!