Молитися Богові? Анна робила це ось уже багато днів. Після однієї ночі — всі вже гадали, що вона буде останньою для Роберта — Анна в супроводі єдиного зброєносця виїхала вдосвіта із замку. Незважаючи на свою вагітність, вона чвалом мчала аж до загубленої в лісі галявини. Посеред цієї галявини стояла хижка одного самітника, що добре знався на зіллях; його називали святим.
— Отче, в мене помирає син, дай мені якихось ліків.
— Ти давала йому своїх ліків, проказуючи не зовсім християнські слова?
— Давала, але вони анітрохи йому не допомогли.
— Бо слова, які ти проказувала, йшли від диявола, а не від Господа Бога.
— Вони йшли від богів мого краю… Допоможи мені, отче!
Самітник довго мовчав, утупившись очима в небо. Уклякши на мокрій траві, Анна молилася. Перегодя самітник опустив очі й співчутливо подивився на неї.
— Іди звідси, дочко моя, я не можу нічого зробити ні для тебе, ні для твого сина. Покладись на Бога й молися Пресвятій діві Марії. Іди…
— Отче, благаю вас, невже у вас немає ніяких ліків?
— На жаль, немає. Я вичерпав усі свої знання, тобі лишається тільки покластись на Бога. А тепер іди від мене… Я молитимуся за тебе, сердешна мати, і за твою дитину.
Пригнічена, враз відчувши, як усе її тіло скувала втома, Анна вирушила додому. Її ослаблі руки вже не стримували коня. Знесилена, вона їхала, нахилившись чолом до самої кінської гриви. Занепокоєний зброєносець зупинив її:
— Королево, нам не можна їхати так далі. Ви не бажаєте трохи перепочити?
Анна, не підводячись, похитала головою. Хлопець прив’язав до оброті її коня довгу вірьовку й рушив далі. Він раз у раз озирався, побоюючись, що вона сповзе із сідла. Зброєносець проклинав себе за те, що послухався королеви й поїхав з нею без охорони, сподіваючись на милість розбійників. Нашорошивши вуха, він прислухався до кожного лісового звуку. Якщо королеву спіткає нещастя, ґраф Валуа вб’є його. Попри холод він обливався потом, приголомшений усвідомленням своєї відповідальності й лиховісною лісовою тишею. Він так боявся, що йому вже здавалося, ніби під деревами ковзають і ховаються за стовбурами якісь тіні. Зброєносець вихопив шпагу. Далі все сталося блискавично.
Зненацька їх оточив загін вершників у лахмітті, озброєних рогатинами й кийками. Зібравши всю свою відвагу, зброєносець став між ними й королевою. Але пущена щосили рогатина проткнула йому горло. Хлопець упав, забризкавши кров’ю королеву. Анна, що під час цього короткого нападу й не ворухнулася, підвела голову. Побачивши в себе на одязі й руках кров, вона отямилася й гордо подивилась на розбійників. Їх було п’ятеро. Один з них, що скидався на ватажка, під’їхав до неї. Анна одразу ж відчула до нього страшенну огиду: він був у дуже брудній чернечій сутані, з-під каптура блищали потворні лихі очі.
— Гадаю, брати мої, ми захопили неабияку здобич. Погляньте на її вбрання! Це жінка якогось багатого вельможі, либонь, когось із графів, — сказав він, пильно роздивляючись Анну.
— Ти мариш. Відколи це графські жінки прогулюються в лісі з одним тільки звичайним зброєносцем?
— Із звичайним зброєносцем, кажеш? Ні, з коханцем!..
— …від якого вона завагітніла!
— Чорт забирай, ти маєш рацію, ми одним ударом двох зайців убили!
Цей грубий жарт розсмішив усю ватагу.
Під’їхав наймолодший з розбійників, що мав пов’язку на оці.
— Якщо ми хочемо мати з цієї здобичі добрий зиск, то не слід її кривдити.
— Хто каже, що я збираюсь її кривдити? Я знаю ціну гарному товару. Ми виміняємо його за чималу пригорщу золотих монет, — сказав чернець.
З коня зліз потворний тип із довжелезними руками й короткими ногами. Він підійшов до Анни й став безсоромно її розглядати.
— А чи не можемо ми, не кривдячи її, трохи побавитися з нею? — спитав він.
— Атож, атож, давайте побавимося з нею!
— Ну що ви, друзі, здається, ця шляхетна пані не бажає бавитися з нами… Мабуть, вона віддає перевагу напахченим голубкам із королівського двору, а не таким бідолашним волоцюгам, як ми. Чи не соромно тобі, непристойна жінко, віддавати своє порочне тіло сильним світу цього й відмовляти знедоленим? Згадай слова Христові: блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне… Чуєш, хвойдо? Ми — царі, це нам сказав Ісус Христос! Настав час семиголового й десятиногого звіра… Дракон дав йому свою силу й свою могуть… Тремти, шльондро, великий орел не прилетить до тебе й не понесе тебе на крилах далеко від нас у пустелю. До мене, створені Всевишнім демони! Нищіть цю жінку, гріхи якої більші за гріхи великого Вавілона, яка впивається кров’ю святих і Ісусових великомучеників!..
Перелякана Анна мовчки дивилася, як це чудовисько, розмахуючи руками, випльовувало із свого слинявого беззубого рота страшні блюзнірства. «Зараз я виблюю», — подумала вона. Під серцем у неї заворушилася дитина. «Бідолашне моє, ти тільки й спізнаєш життя, що в теплі мого лона!» Анна дістала з рукава кинджал, з яким ніколи не розлучалася.
— Ти диви, хвойда збирається накласти на себе руки!
Вони з усіх боків кинулися до неї. Схарапуджений кінь шарпнувсь, і кинджал опустився вниз. Він заплутавсь у складках накидки, і удар вийшов несмертельний. По Анниних пальцях потекла кров.
Ту ж мить із лісу вискочив вершник із шпагою в руці й став між королевою та розбійниками.
— Рицар у масці! — крикнули вони всі разом.
— Яка зустріч! — вигукнув Пилип.
— Геть звідси, проклятущий! Це наша справа!
— Що ти хочеш цим сказати, собако?
— Ця пані — моя заручниця, вона належить мені.
— Гадаю, ти помиляєшся. Якщо ти або хтось із твоїх товаришів ступить хоч крок, я його заколю, присягаюсь ім’ям Мори!
— Нас п’ятеро, а ти один.
— Та хоч би й сто, ви мене не злякаєте!
— Ах-х-х!
Пилип відрубав руку одному з розбійників, який, виючи, побіг лісом.
— Хто далі?
— Ти! — скрикнув чернець і замахнувся мечем, але він просвистів повз руку рицаря в масці.
Ззаду до Пилипа підступно підкрадався чоловік із куцими ногами.
— Стережіться, рицарю! — крикнула Анна.
Пилипова шпага проштрикнула нападника наскрізь. Його куці ноги ще якусь мить сіпались у багнюці, а тоді назавжди завмерли. Перелякані коні почали хвицатися й іржати. Пилип сплигнув на землю й стягнув ченця з коня.
— Нарешті я тебе таки вб’ю, надто вже я з цим забарився!
Розбійник підвівся, тримаючи в руці коротку шпагу, якою щойно проткнув наскрізь одного зі своїх товаришів і з дивовижною спритністю скочив на коня того бідолахи й шпигонув вістрям тварину. Пилип навіть не встиг зреагувати. Гострий біль мовби окрилив сердешного коня, і він полетів стрілою.
— Ще не народився той, хто мене вб’є! Ми ще зустрінемось, і я тебе спроваджу на той світ! — прогорлав він, зареготавши сатанинським сміхом.
Чернець помчав, а вслід за ним подався і його єдиний вцілілий товариш. Пилип не став їх наздоганяти: його стримав чийсь стогін. Він узяв на руки Анну. Хоч Пилип боявся, що вона вже мертва, він мало не вмлів, коли притис її до себе. Вона лише знепритомніла. Пилип обережно поклав її під деревом. Спереду одяг на ній бур закривавлений. Він розрізав кинджалом тканину. Під лівою груддю видніла рана, неглибока, але широка. Пилип, безсилий погамувати свій трепет, роздивлявся це таке любе йому, напівоголене тіло, в якому ще жевріло життя. Він ніжно провів рукою по розповнілому животу й відчув, як у ньому ворушиться дитина. Розхвилювавшись, він квапливо забрав руку й кинувся збирати мох, який потім приклав їй до рани. Анна застогнала.
— Даруйте мені, я зробив вам боляче.
Анна розплющила очі й, побачивши його над собою, здригнулася.
— Не бійтеся…
Цей надсадний голос заспокоїв її. В руках у чоловіка, який колись один раз уже врятував її, вона почувала себе в безпеці. На її вустах промайнула усмішка. Це зворушило Пилипа. Яка вона гарна, незважаючи на змарніле й бліде обличчя! Для нього Анна зовсім не змінилася, вона лишалася тією самою київською княжною, яка колись бігала серед високих трав, рвала квіти і, сміючись, кидала їх йому. Пилипа так полонили спогади, що він аж заплющив очі, і саме цієї миті Анна подивилася на нього. По його срібній масці котилася сльоза.