Герцог вислухав ченця дуже спокійно. Якийсь час поміркувавши, він спитав:
— Ти гарантуєш мені, що проведеш у повній безпеці одного з моїх посланців до свого володаря?
— Ваша величносте, я берегтиму його, як самого себе.
Привели ченця, переписувача Феканського монастиря Юона Марго. Вільгельм звернувся до нього:
— Перекажи Гарольдові, який оголосив себе королем Англії, такі мої слова: «Не несправедливість і не підступна мета, а рішучість і прагнення домогтися справедливості привели мене до країни, володар якої, мій родич Едуард, проголосив мене своїм спадкоємцем, що й засвідчує сам Гарольд. Серед усіх своїх родичів король Едуард визнав мене найкращим і найздібнішим спадкоємцем, який зможе подавати йому допомогу за його життя й правити королівством після його смерті. Цей вибір було зроблено не без згоди вельмож, які присягли визнати мене своїм володарем після смерті Едуарда і в жодному разі за його життя не робити спроби захопити цю країну, позбавивши мене права володіти нею. Він віддав мені в заручники сина й небожа Годвіна. Нарешті Едуард послав до Нормандії самого Гарольда, щоб той особисто присягнув вірно служити мені, так само, як заочно це зробили його батько та інші вельможі. Гарольд віддав мені шану з власної волі і потиск його руки підтвердив моє право на володіння Англійським королівством. Я ладен судитися з ним за це своє право згідно із законами Нормандії або, якщо він забажає, згідно із законами Англії. Якщо нормандці й англійці скажуть по справедливості, що це королівство законно належить йому, то хай він з миром володіє ним; однак якщо з’ясується, що в ім’я справедливості він має повернути його мені, то хай поверне. Якщо він відкине мою пропозицію, то я не хотів би, щоб мої і його воїни загинули в бою, бо вони до нашої сварки не причетні. Тоді я ладен був би позмагатися з ним особисто і, важачи власною головою, довести, що Англійське королівство по праву належить мені, а не йому».
Вільгельмові брати, єпископ міста Байє та граф Мортенський, а також присутні члени його ради схвалили зміст цього послання.
Гарольд відмовився від поєдинку й наказав своїм військам озброюватися. А що його квапили дати відповідь, то він заявив:
— Хай Господь розсудить мене з Вільгельмом по справедливості.
Коли ці слова переказали Вільгельмові, той страшенно розгнівався. Велика частина нормандського війська пішла мародерствувати, табір майже спорожнів. Вільгельм наказав тим, хто був у таборі, якнайшвидше озброїтися. Герцог та його бойові товариші вельми благоговійно вислухали службу Божу. Він почепив собі на шию реліквії, на яких присягав Гарольд. Потім йому подали кольчугу. Надягаючи її, він незграбним рухом вивернув кольчугу навиворіт.
— Який лиховісний знак! — зашепотіли всі довкола.
А герцог розсміявся:
— Я бачу в цьому передвістя великих змін: сьогодні я герцог, а завтра буду королем!
Спорядившись, Вільгельм сів на бойового коня й виїхав перед нормандське військо. Поряд із ним стояли Ед де Байє та Жоффруа Кутанський у кольчугах поверх стихарів, а також син Руа Бланка з єпископальною корогвою. Вільгельм закричав гучним голосом:
— Вітаю вас, побратими! Настав час, коли ваші руки повинні будуть довести, якою силою ви наділені, якою хоробрістю ви натхнені. Ми маємо не тільки стати тут господарями, а й уникнути страшної небезпеки. Якщо ви битиметесь, як справжні чоловіки, то здобудете перемогу, честь і багатства. А якщо ні, то вас переріжуть або, полонивши, примусять бути іграшками в найжорстокішого ворога. Навіть більше, ви вкриєте себе вічною ганьбою. У нас немає шляху для відступу: з одного боку дорогу нам закриває зброя і незнайома ворожа країна, а з другого — море й зброя, що пильнує, аби ніхто не спробував утекти. Справжнім чоловікам не слід боятися великого числа ворожого війська. Англійці часто зазнавали поразки від ворожої зброї; переможені, вони нерідко потрапляли в ярмо до чужинців і ніколи не звершували славетних воєнних подвигів. Невелике число хоробрих ратників може легко подолати велику кількість незграбних у бою вояків, особливо коли на боці справедливого діла стоїть Небо. Пильнуйте тільки, аби ніщо не штовхнуло вас до відступу, і перемога неодмінно сповнить радістю ваші серця. Я покладаюсь на вас, рицарські воїни благородної Франції, і на вас, воїни Бретані, які не знають, що таке відступати, на вас, хоробрі у бою воїни Мена, на вас, відважні воїни Фландрії, Калабрії, Апулії, смаглі воїни Сіцілії, покладаюсь і на вас, нормандці, що вже звикли до героїчних звитяг! Уперед! Тhог аїе!
Погук нормандців, що кликав до бою, долинув до передніх лав англійців і нагнав на них страху. Була п’ята година ранку 14 жовтня 1066 року; починало світати.
Розділ тридцять восьмий
ПОСВЯЧЕННЯ КОРОЛЯ ФІЛІППА В РИЦАРІ
Повернувшись із Нормандії, Анна й Рауль, усе ще закохані одне в одного, провели кілька днів у своєму замку в Крепі. Тут граф Валуа дізнався, що, попри настійливі його вимоги, єпископ Верденський Тьєррі не сплатив йому данину — ту саму, яку попередники цього єпископа ретельно сплачували, вважаючи, що заступництво володаря цілком варте двадцяти ліврів. А Тьєррі гадав інакше. Рауль не звик до такого непослуху, отож страшенно розлютився й підняв військо. Вдершись до графства Верден, він ущент спустошив його, влаштував облогу міста, спалив його й повбивав силу-силенну верденців. Приголомшена такою жорстокістю чоловіка, Анна замовила молитви за упокій душі нещасних жертв.
Почувши про загибель зятя, хороброго короля Норвезького Гаральда, Анна дуже засумувала. Вона потерпала за долю сестри Єлизавети й небожа, які перебували, наскільки вона знала, в Англії, і Рауль де Крепі надіслав Вільгельмові Нормандському листа, в якому розпитував, що з ними сталося. Відповідь надійшла через два тижні; Гаральд виявив велике благородство, він відіслав королеву й слуг на батьківщину, пообіцявши більше не наступати на Англію. З трьохсот суден, що відпливли від Шетландських островів, до норвезького порту дісталися лише вісімдесят чотири. Анна написала сестрі довгого листа, в якому зазначила» що Єлизавета завжди буде бажаною гостею Французького королівства.
Юний Філіпп з нетерпінням чекав свого повноліття. Не тому, що його обтяжувало опікунство Бодуена Фландрійського, а тому, що розповіді про звитяги Вільгельма — його тепер називали не інакше, як Завойовником — надихали хлопця, і він прагнув одного: якомога швидше приєднатися до славетного переможця. Це не могло не занепокоїти його опікуна, якому поки що вдавалося тримати Францію осторонь від сварки між англійцями та нормандцями. Звістка про коронування 25 грудня 1066 року герцога Нормандського заспокоїла графа Фландрійського. Коли Вільгельм став королем Англії, війна скінчилась.
На початку наступного року Бодуен Монський, син графа Фландрійського, на подвір’ї почестей санліського замку посвятив Філіппа в рицарі. Королю тоді ще не виповнилося й п’ятнадцяти. Провівши ніч у молитвах біля церковного престолу, Філіпп висповідався перед капеланом Годефруа, вислухав відправу й причастився. На двох високих трибунах, застелених фландрійськими килимами, повсідалися знатні дами, прелати й вельможі. Серед дам сиділа королева-мати, вроду якої підкреслювала яскраво-червона парчева сукня, підбита білячим хутром, та зелена накидка з виготовленого в Брюгге сукна, бо була застебнута на плечі на золоту застібку, а також гарні рукавички й чобітки. Хоч сяяло сонце, надворі було дуже холодно. Слуги подавали довгими кліщами кухлики з гарячим, міцно приправленим прянощами вином. Біля королеви сиділи Адель Фландрійська, Аделаїда де Ла-Ферте, Біота Понтуазька, Гільдебранда Валуа й Бланш Арльська. Анна повернулася в бік другої трибуни й кивнула головою своїм давнім вірним друзям Гослену Шонійському, архієпископу Жерве Реймському, Готьє де Мо, а також Раулеві де Крепі, такому прекрасному в своєму чорному, розшитому золотом та сріблом костюмі.