Філіпп згодився, щоб Анна вирушила в дорогу наступної весни.
Розділ сороковий
АННА ПОВЕРТАЄТЬСЯ
Про свої два роки, проведені в Палестині, Рицар у масці нічого не розповів, хоч як цього домагався Вільгельм та його барони. Пилип лише запевнив їх, що ні разу не зганьбив своєї честі й що поцілував гроб Господній. Він привіз у золотій скриньці порох із цього гробу й вручив скриньку герцогові-королю.
Після бенкету, влаштованого на честь повернення Пилипа, Вільгельм забажав поговорити з ним віч-на-віч. Герцог сказав другові, що дуже радий бачити його живим і хотів би назавжди залишити його в себе. Щоб іще дужче зміцнити їхні зв’язки, Вільгельм запропонував йому руку однієї зі своїх дочок. То була велика честь для Пилипа, і він саме так це й зрозумів. Пилип укляк на одне коліно й, не приховуючи хвилювання, відповів просто:
— Вельможний королю, ніхто не був такий великодушний до мене, як ви. Невже ви бажаєте пов’язати долю однієї з принцес із долею бідолашного мандрівного рицаря, що має лише коня та зброю, якою завдячує вашій доброті? Я не виявив би вам своєї вдячності й любові, коли б не згодився прийняти те, що пропонує мені ваша дружба. Але ви й так заплатили мені дуже багато за все, що я робив для вас тільки тому, що ви ставилися до мене, як до… брата.
— Ти сказав правду, я ставлюсь до тебе, як до брата, тож і хочу вшанувати тебе, як брата. Ти не бідний, бо сьогодні я відписав тобі в подарунок замок у Серізі, землі й маєтки, що належать, до нього, а також великі володіння в Англії. Мій майбутній зять має бути гідний свого нового титулу.
— Ваша величносте, ви робите мені великий подарунок, але я не можу його прийняти.
— Ти ображаєш мене. — Я не можу його прийняти, — повторив Пилип глухим голосом. — І ви це самі знаєте.
Вільгельм теж розхвилювався, довго дивився на друга, а тоді промовив:
— Даруй мені. Я хотів випробувати тебе, пересвідчитися, чи ти її не забув.
— Королю, там я намагався забути її то в молитвах, то в найбруднішій розпусті, то навіть у кривавих бійках. Та не зміг. Один святий чернець звільнив мене від моєї присяги, але все марно, зробити це може тільки вона.
— Отже, ти й досі кохаєш її, незважаючи на час…
— Час тільки зміцнив моє кохання. Якби вона навіть дуже постаріла і чоло вкрилося зморшками, я все одно впізнав би новгородську княжну.
— Новгородську… І ти не забув про те місто?
— Я багато подорожував, але кращого міста й привітніших людей ніде не бачив.
— Хотів би туди повернутися?
Перше ніж відповісти, Пилип, схвильований, довго мовчав.
— Без неї?.. Хіба ти, королю, не розумієш, що те місто було найкраще, бо схоже на неї, бо горде й вільне, як вона? Новгород без княжни — це вже не Новгород, а звичайнісіньке місто.
— Гаразд. На ось, це вона тобі передала.
Коли Пилип узяв перстень, подарований Анні ним-таки стільки років тому, йому здалося, що він ось-ось помре від щастя. Вільгельм, побачивши, як Пилип скам'янів на місці, занепокоївся.
— Друже, отямся!.. Гадаю, ти не розкиснеш, мов жінка.
По срібному Пилиповому обличчю покотилися сльози. Вільгельм підвівся й відв’язав маску на другові. З’явилося нещасне порубцьоване обличчя. Герцог обійняв Пилипа й заплакав разом з ним.
— Брате мій, королева Анна запрошує тебе до себе. Вона хоче помолитися на могилі своєї матері. І бажає, щоб ти супроводив її в дорозі.
Грім не вдарив би з більшою силою, ніж ця звістка. Пилип укляк на землю, мов скам’янілий. Вільгельм став навколішки біля нього й почав молитися.
Повернувшись додому з Вернея-Етрана, Анна стала готуватися до подорожі. З допомогою Аделаїди де Ла-Ферте і Бланш де Шовіньї вона давала лад своїм речам, переглядала сукні й прикраси. Анна залишила синові Філіппу свою Пречисту діву Новгородську, з якою ніколи не розлучалась і якою так дорожила.
— Можна подумати, що ви збираєтесь померти й зоставити отак усе своє багатство, — сказала Аделаїда.
Королева-мати відвернула голову й зашарілась. Прозірливість її подруги нагнала на неї страху. Стомлена й хвора, Анна помалу втрачала зір і здогадувалася, що скоро помре. Їй хотілося, щоб це сталось на руській землі. Тепер усі сили були спрямовані на досягнення цієї мети. Вона почувала себе хворою дужче, ніж вважали лікарі, але приховувала це від усіх, щоб її не затримали. Їй важко було казати неправду Аделаїді — адже та добре її знала, однак Анна зуміла ошукати й подругу.
Зі згоди Філіппа Анна підписала таку грамоту на користь санліського монастиря святого Вінцента:
«Усі сини святої Церкви знають, що Творець світу, Бог Отець, створив усе суще задля того, щоб приготувати й скріпити шлюб Свого єдиного Сина з цією ж Церквою.
Не тільки Отець, а й Син, за згодою із Святим духом, узяв її собі за наречену, про що свідчать слова, якими Син звертається до неї в «Пісні пісень: «Зо мною з Лівану, моя наречена, зо мною з Лівану ти підеш! Споглянеш з вершини Аманш, з вершин Сеніру й Гермону».
А я, Анна, розуміючи все те серцем, розмірковуючи над такою великою красою, над такою великою славою й пригадуючи слова із Святого письма: «Блаженні покликані на весільну вечерю Агнця» і слова, що їх виголосила сама наречена Христова: «Ті, що мене відкриють собі, здобудуть Вічне життя», — не раз запитувала себе, чи зможу якогось дня прилучитися до цього свята, цього блаженства й цього вічного життя. Моє серце нарешті зважилося збудувати церкву Христові, аби тісно пов’язати себе із святою общиною, стати мовби часточкою цієї общини, яку з Христом пов’язує віра; тож я наказала звести й присвятити Христові церкву Святої Трійці — Богоматері Марії, передвісника Господа й святого великомученика Вінцента — і віддала їй у дар свої особисті багатства і ті, що їх король Генріх, мій чоловік, дав мені, одружуючись зі мною.
Усі ці багатства з ласки мого сина короля, з волі Господньої і зі згоди вельмож королівства я віддаю церкві, щоб у ній могли жити й служити Господові спокійні і лагідні ченці, відмовившись від світського життя й присвятивши себе канонічно правильному життю, цебто правилам, писаним святими апостолами й святим Айгустіном.
Хай вони моляться день і ніч за відпущення гріхів королю Генріху, моїм дітям та моїм друзям, а також за відпущення гріхів мені і хай своїми молитвами вимолять у Господа, аби я постала перед Ним без жодного гріха й жодної вади, як цього бажає Христос для своєї Церкви.
А саме: землю біля храму Господнього, яку купив і якою володів прево Ів, з пекарнею та всіма доходами від неї; дев’ять маєтків з усіма угіддями та доходами, які я колись отримувала від них; право вільно ввозити продукти до міста, на околиці якого споруджено церкву; млин, що залежить від міста й стоїть на його околиці, названій Гув’є, і обійстя «Блан-Месніль»; маєток, розташований на території Лаону в містечку Крепі.
А щоб ніхто згодом не зазіхнув на ці маєтки та доходи від них, я віддаю їх у повне володіння монастиреві святого Вінцента та його канонікам».
Склавши, згідно зі звичаєм, такий заповіт, королева попрощалася з тими, хто вірно служив їй довгі роки. Оточення королеви Берти дивилося, як Анна вирушає в дорогу, з неприхованою радістю, яку трохи затьмарила поведінка короля. Філіпп поїхав проводжати матір аж до місця посадки на судно. Вони прибули до Руана теплого червневого дня, і Вільгельм прийняв їх із своєю звичною щиросердістю. Після трьох днів свят, бенкетів, турнірів та процесій настав час відпливати.
Світанок обіцяв погожий день. На Сені ледь погойдувалася заново відбудована «Мора». Галаслива барвиста юрба чекала на кортеж, що супроводжував королеву-матір Франції. Нарешті засурмили мисливські ріжки, і на бойових конях у розкішній збруї проїхали, навіть не глянувши на натовп, яскраво вбрані, горді й стрункі рицарі з герцогської охорони. За ними їхали вельможі, графи й барони, принци і єпископи, всі в оздоблених сріблом і золотом шатах, а далі — король Франції та король Англії. Важко було сказати, хто з цих двох дужче засліплював публіку своїм пишним вбранням. За ними їхали повози знатних дам: Матільдині в кольорах Нормандії та Англії і Аннині в кольорах Франції. Королева-мати була в білій, з важкою золотою вишивкою сукні з Візантії. Як вона сяяла під ранковим сонцем! Але Анна не спускала очей з «Мори» і з невиразної постаті на носі судна, зброя й обличчя якої блищали на осонні.