Після цього першого поцілунку посипалося б, звичайно, багато інших, та раптом до церкви вбігла Ірина.
— Мерщій тікайте звідси, сюди йдуть ченці!
— Пилипе, візьми цей перстень, хай він нагадує тобі про мене. Не сумуй дуже, Зайчику, я довіку не забуду про тебе.
— Швидше, княжно, швидше!
Ірина вирвала Анну з рук, що намагалися її затримати, і бігом потягла слизьким берегом. Зробила вона це вчасно: до каплиці вже заходили ченці, серед них був і єпископ Готьє, що прийшов на вечірню відправу. Готьє впізнав Пилипа. Єпископові щось здалося підозрілим, і він озирнувся довкола. Але при мерехтливому світлі побачив лише трьох товаришів Ярославового боярина.
— Що ти тут робиш, сину мій? — спитав він по-грецькому. — Чому ти такий заплаканий?
Сердитим помахом руки Пилип витер сльози.
— Хіба мені заборонено молитися?
— Аж ніяк, сину мій. Молитва дає розраду. Сподіваюся, ти знайшов її в цьому священному місці.
Дивлячись на сповнені розпачу очі хлопця, єпископ перейнявся жалістю до нього.
— Іди з миром, я помолюся за тебе.
Це співчуття ще дужче пригнітило Пилипа, і він вийшов з церковки, не попрощавшись із прелатом.
Готьє задумливо дивився йому вслід.
Анна прибігла засапана до своїх покоїв і застала там тітку Марію Доброгніву, що насуплено чекала на неї.
— Мій чоловік уже двічі питав про тебе. Ніхто не знав, куди ти поділася, і я, щоб уникнути пліток, сама прийшла сюди. Де ти була? Ти можеш мені сказати?
— Ох, тітко Маріє, не свари мене! Згадай, як ти втішала мене, коли в дитинстві батько мене карав.
Анна кинулася в обійми до королеви, яка була лише трохи старша за неї. Але цього разу тітка відштовхнула її.
— Анно Ярославно, ти не маєш права так поводитися. Ти, як і я, королева, і відтепер для тебе передусім має важити тільки слава твого королівства, честь твого чоловіка й виховання твоїх дітей. Ти мусиш думати лише про них. Забудь про свого батька й матір, братів і сестер, друзів і свою країну…
— Ніколи!
Лють, з якою Анна вигукнула це слово, примусила стрепенутися Казимирову дружину, яка доклала стільки зусиль, щоб повторити завчені настанови.
— Ніколи, чуєш, ніколи я не забуду своєї країни!
Марія з полегкістю зітхнула: то не нещасливе кохання, а розлука з батьківщиною спонукала її небогу поводитись так непевно.
Марія Доброгніва обняла Анну.
— Не плач, голубко моя, я теж часто думаю про рідну землю, але мій обов’язок і моє щастя — тут. Мій чоловік знає короля Генріха й каже, що то чуйний чоловік. Він любить гарне жіноче вбрання, коштовності, танці й полювання. Правда ж, і ти це любиш?
Анна всміхнулася крізь сльози.
— Але чи не багато він старший за мене?
— Старші чоловіки бувають куди кращі за молодих і уважніші до забаганок дружин.
— Твоя правда.
Анна сказала це так сумно, що в Марії з’явилася підозра.
— Можна, я в тебе про щось спитаю?
— Питай.
— Чи нема в тебе коханого, за яким ти жалкуєш?
Анні до обличчя ринула кров, і вже це було певною відповіддю на поставлене їй запитання.
— Сердешна, ти хочеш себе занапастити!
— Це не те, що ти думаєш! Я люблю Пилипа, як брата, а не як коханого. Батько про це знає, а то він ніколи б не послав його супроводжувати мене.
— Може, мій брат Ярослав і знає про твої почуття, але він припускається великої помилки, бо не знає про Пилипові почуття. Всі здогадуються, що він тебе кохає, навіть єпископи.
— То й що? Я не можу тут нічим зарадити!
Вперше за всю їхню розмову з обличчя королеви спало напруження, і його осяяла глумлива посмішка.
— Мене не треба в цьому переконувати! Не забувай, що я теж жінка й колись теж мала залицяльників. Завтра охорона, призначена твоїм батьком, нарешті вирушить назад до Києва, а з нею поїде й Пилип.
Анна відвернула голову, раз по раз підносячи пальці до вуст, які ще зберігали спогад про поцілунок її друга. Марія Доброгніва плеснула в долоні. І одразу ж прибігла служниця.
— Принеси княжні води.
Через кілька хвилин дівчина принесла срібну посудину із запашною водою.
— Освіжи обличчя.
Королева сама поправила княжні довгі руді коси й складки на сукні.
— Ходімо. Бо в мого чоловіка незабаром урветься терпець.
Менше ніж через п’ять днів після приїзду до Кракова валка знову вирушила в дорогу. Анна так більше й не побачилася з Пилипом.
Розділ сьомий
ЗУСТРІЧ
Подорож до Праги проходила в негоду: сніг, дощ, холод, грязюка; перекидалися хури, загрузали повози, на коней нападали вовки, а на людей — голодні розбійники; недужі воїни сиділи на конях пригнічені, а жінки й єпископи, хоч і були вдягнені в хутра, цокали зубами.
Змучена наріканнями придворних дам та стогоном Олени й Ірини, що вся палала від гарячки, Анна воліла, попри негоду, їхати верхи поряд із Госленом Шонійським, до якого, незважаючи на його підозріливість та буркотливу вдачу, відчула прихильність. Гослен захоплювався її витривалістю й дивувався з того, що Анна ніколи не відмовлялася від напою з вина, меду та прянощів, у який занурювали розпечений до червоного меч. То був магічний трунок, після якого воїни стійко зносили пронизливий холод. Гослен Шонійський роздобув рецепт цього питва в одного злодійкуватого мандрівного ченця, який поділився ним з вельможею за те, що той зберіг йому життя, і тепер Гослен ревно беріг його таємницю. Перша чаша гарячої рідини зігрівала тіло з ніг до голови, друга викликала радість і робила життя прекрасним, що ж до третьої… Хоч як Анна просила, отримати третю чашу їй жодного разу не вдалося!
Валка важко просувалася цим похмурим і сумовитим краєвидом, де жили, як казала, хрестячись, Олена, самі привиди та лихі німфи. Годувальниця запевняла, нібито сама бачила, як тут блукав Святополк — убивця Бориса і Гліба, синів князя Володимира Великого. Святополк збожеволів і страждав від жахливих мук, що їх послало йому небо в покарання за його страшний злочин. Його проклята душа кружляла довкола валки, викликаючи бурі. Щоб заспокоїти духів, єпископ Готьє проказував молитви, які проганяють демонів і відсилають назад до пекла грішників.
У Празі на Влтаві була повінь; вона котила величезні брили криги, які зносили з собою все, чого діє знесла вода. Брячіслав І саме перебував на настійливе прохання папи Льва IX в короля Генріха III. Роже Шалонський та Готьє де Мо розповіли про свої злигодні єпископові Празькому. Але тому вже остогидли прохання про допомогу, з якими до нього зверталися з усіх усюд, і він не виявив своїм побратимам та нареченій короля Франції тієї шани, якої вони були гідні, а доручив опікуватися ними звичайним священикам. Через два дні, незважаючи на хворих і тривалу негоду, невеличкий загін знову вирушив у дорогу.
Вони доїхали верхи до Нюрнберга без пригод. Герцог Баварський послав назустріч майбутній королеві Франції чималий почет на чолі з міським архієпископом. Святий отець переказав Ярославовій дочці від імені герцога, що він прикро засмучений, бо не може особисто вшанувати княжну у своєму місті — його теж затримав у себе імператор. Анну та жінок, які її супроводжували, відвели до королівських покоїв архієпископату. Вона радо поринула в запашний купіль; надягти на себе свіжу білизну було справжньою втіхою.
Анна пригадала, що колись її мати Індігерда особливо вирізняла одного самотнього ченця, святого Зебальда, якого германці вшановували як одного із своїх перших апостолів. Княжна чула, що його могила стала місцем паломництва, і забажала піти туди помолитися в супроводі Олени, двох зброєносців та одного проводиря. Гослен Шонійський мусив, хоча й не без заперечень, поступитися перед наполегливістю дівчини. Щоправда, церква, де поховали святого ченця, стояла недалеко від собору. Анна сіла верхи на Блискавку, й невеличкий загін рушив ступою до церкви.
Стояла ясна холодна погода. їдучи за проводирем, Анна та її супутники, поминувши міську браму, пустили коней клусом, потім — учвал, промчали невеликою рівниною і заглибилися в ліс, крони дерев якого закривали небо. Олена здивовано спитала в проводиря, чи в той бік вони їдуть. Вона гадала, що могила того ченця в місті, а не за ним. Ні, похитав головою проводир. Побачивши, що ні господиня, ні зброєносці не хвилюються, Олена вирішила, що, мабуть, не все як слід збагнула.