– Які печеніги? Не згадуй всує цих грабіжників – цур їм, пек! Твій батько, а наш князь, так їх відколошкав, що вони й носа виткнути зі своїх степів бояться. А розбудила тебе тому, що в твоєму житті, донечко моя, назріває важлива подія…
Анничка, не дослухавши, позіхнула, і голівка її впала на подушку.
– Отакої! Гості вже в Києві, з далеких країв прибули, а вона… спати… Вставай! Відіспала ти своє.
– Та що таке лучилося?
– Посли приїхали…
– У Київ до батька мого завжди посли приїздять, і це не привід, аби я вставала так рано. Не до мене вони приїхали.
– Не до тебе, але за тобою, дівко.
Анничка мало не прожогом схопилася.
– Свати?
– Атож. Вставай, та будемо тебе наряджати і сватам показувати.
Засмутилась весела й досі безжурна Анничка, печаллю дівочою запечалилась, тихо-тихо заспівала:
Співали тоді так усі дівчата на Русі, яких віддавали за нелюбів:
– Отакої! – не йняла віри матінка і з печаллю та любов’ю на донечку свою дивилася. – Її заміж за короля віддають, а вона… побивається!
– Що з того, що за короля, як за нелюба?
– Королі беруть дівчат не для любові, а щоб королевами їх зробити. Радій, доню. Любов з часом минеться, а королевою не кожна стає…
Над Києвом опускалося тихе осяйне надвечір’я, і в промінні сонця, що сідало десь за Дніпром, золотом спалахнули бані церков і соборів.
Анничка того вечора стрибала, як кізонька, і волосся на її голівці відливало золотом.
– Моя ти златовласка… – посміхаючись шепотіла мати.
А дочка безтурботно наспівувала:
А тоді зненацька розплакалась, ткнулась личком у плече матері і ніяк не могла заспокоїтись. А мати Ірина, втішаючи дочку, ласкаво казала:
– Така твоя доля, доню моя, королевою маєш стати. – І чомусь плакала, але сльози її були світлими – як кришталь…
Анничка то плакала, то крізь сльози посміхалася, співала ніби безжурно, а виходило чомусь журно-журно:
І не було в неї коханого, а їй здавалося, що був.
Був, був… І присягався «бути моїм чоловіком, а я – його дружиною». Ось тільки як його звати (а так кортіло дізнатися) – не відала. І про своє майбутнє хотілося наперед почути. Хоча яке майбутнє у княжої дочки – відомо: в ім’я зміцнення міждержавних (чи ще якихось там відносин) віддадуть – часом і за старого князя з чужоземелля, і – живи та зміцнюй ті міждержавні (чи ще які там) відносини. А чи любиш ти його, чи він тобі хоч подобається, – батько й питати не буде. Іди, бо так треба.
А там… Злюбиться. А не злюбиться – і так вік проживеш. Одне слово, династичні шлюби. То чи не все одно, кого тобі виберуть? Ет, виходить, не все. Хотілося дізнатися, як його хоч звати-величати.
З дівчатками-подружками Анничка під Новий рік ворожила. Перекидала через ворота чобіток: куди, у який край носком впаде, туди й віддадуть.
А ще хотілося дізнатися ім’я судженого. З цією метою дівчата виходили на вулицю і в першого стрічного запитували його ім’я.
Яких тільки імен Анничка (а серденько аж завмирало) не почула при тім ворожінні під Новий рік! Часом у ніч ту, як виходили на ворожіння, гули-вили над Києвом заметілі, світу білого не видно було, а вони ганялися за поодинокими перехожими: дядьку, дядьку, а як вас звати?..
Яких тільки імен вона тоді не почула! А імені Генріха серед них ні від кого не чула. Та й не дивно – не слов’янське ім’я, чуже, з чужого краю…