Облога тривала багато місяців, і вони були для молодої герцогині найщасливішими в її житті. Вільгельм зробив зі свого табору столицю герцогства, постійне місце проживання, своє, а також своїх рицарів та їхніх родин. Діти з дерев’яними шаблями в руках бігали одне за одним у багнюці між шкіряними шатрами, граючись у війну; зброєносці обслуговували своїх володарів, конюхи доглядали за кіньми, жінки вишивали або пряли. Коли Матільда не їхала з чоловіком на полювання чи в гості до сусідніх замків, то, бувши здібною вишивальницею, із задоволенням показувала придворним дамам та служницям мережива, робити які навчилася в найкращих фландрійських прядильниць і мереживниць. Надворі було холодно, ішов дощ. Жінки цілими тижнями не виходили з шатер, тож багато вельмож отримали вишиті золотом туніки й прапори своїх кольорів, щоб могли впізнавати один одного в бою.
Через три місяці після весілля Матільда теж із гордістю оголосила, що й вона завагітніла. Ця звістка переповнила Вільгельма радістю. Він наказав відправити подячні служби Божі в усіх церквах Нормандії, вбачаючи в майбутньому народженні дитини благословення Богом його одруження й незгоду з папською забороною.
Бажаючи покласти край облозі й зберегти життя своїм людям, герцог Нормандський доручив двом рицарям, Роже де Монтгомері та Вільгельму Фіц-Осберну, переказати графові Анжуйському, що він задля вирішення долі Донфрона викликає його на турнір. Жоффруа Мартель відповів, що приймає виклик. Але вдосвіта наступного дня на бій він не прийшов. Вільгельм чекав його марно. Граф Анжуйський вирушив уночі захищати свої землі водночас від короля Франції і від грабіжників на чолі з Неелем Сен-Соверським. Вільгельм, доручивши одному зі своїх воєначальників тримати облогу далі, подався ввечері на Алансон, сподіваючись на світанку захопити зненацька його мешканців. Але гарнізон, попереджений ще одним зрадником, замкнув брами фортеці, що викликало в герцога страшенний гнів.
У замку жили веселі й зухвалі люди, які всіляко глумилися з герцога та його вояків. Щоб показати свою зневагу до Байстрюка, командири гарнізону наказали натягти на дерев'яну фортечну огорожу шкури щойно забитих тварин і так уберегти її від вогню з боку нападників. Під крики «Шкура, шкура чинбаря!», що було образливим натяком на ремесло його діда по матері, Вільгельм, очманівши від люті, кинувся штурмувати фортецю.
Через кілька днів крикуни заплатили за своє зухвальство вельми дорого. Переможець розправився з ними жахливо: він спалив гарнізон і полонив тридцять двох чоловік — рицарів, міщан і ремісників. Вільгельм наказав повідрубувати їм ноги й руки на очах у тих, хто ще чинив опір, а потім понівечених людей, мертвих і ще живих, викинули на дорогу. Побачивши це, останні воїни капітулювали. Ця жорстокість не була властива Вільгельмові. Безперечно, він хотів примусити Алансон заплатити за всі минулі зради, за всі образи, яких зазнала його мати й він сам у дитинстві. І хоч васали урочисто визнали Байстрюка своїм сувереном, хоч король Франції на час відсутності батька Вільгельма сам згодився бути його опікуном, королівська родина ніяк не могла змиритися з тим, що герцогство Нормандія опинилося в руках чинбаревого онука.
Залишивши частину свого загону в підкореному місті, герцог повернувся до Донфрона, який капітулював навесні.
Зміцнюючи свої позиції, Вільгельм, — дарма що йому не раз намагався перешкодити вельможа Майєннський, — спорудив на місці злиття річок Майєнн та Варенн замок Амбрієр.
Герцог відіслав Матільду у Фалез до своєї матері, дозволивши їй заїхати по дорозі до королеви Франції, яка невдовзі мала родити.
Герцогиня Нормандська застала подругу глибоко засмученою: Анна щойно дізналася про смерть її матері Індігерди та брата Володимира. На другий день після одруження своєї дочки з французьким королем дочка короля Швеції зі згоди чоловіка Ярослава вирушила до жіночого монастиря в Новгороді, щоб бути ближче до свого улюбленого сина. Але недуга не дозволила їй довго втішатися цим щастям. Вона померла незабаром після приїзду до Новгорода. Дуже скоро в тій самій могилі біля неї спочив і Володимир. Матір і сина поховали в Софійському соборі у Новгороді.
Зустріч із Матільдою трохи погамувала Аннине горе, а коли королева дізналася, що подруга теж при надії, то сповнилася щастям.
— Наші сини будуть братами!
— Цього ми з Вільгельмом хочемо найдужче. Ти назвеш сина ім'ям його діда, короля Роберта?
— Ні, мій чоловік згодився дати йому ім’я мого славетного предка Філіппа, царя Македонії.
— Філіпп… Це не ім'я для франкського короля.
— Дарма. А як назвеш свого сина ти?
— Робертом, ім'ям Вільгельмового батька.
Королева народила на кілька тижнів раніше, ніж мала народити, повненького хлопчика, якого назвали на честь батька Александра Великого Філіппом.
Розділ чотирнадцятий
СПАДКОЄМЕЦЬ
— Дружино моя, я дякую вам за великий подарунок, який ви мені зробили! — сказав король Генріх, беручи новонародженого сина з рук Олени, яка не дозволила приймати пологи в королеви нікому іншому. — Сестро моя, друзі мої, погляньте на майбутнього короля Франції! Правда ж, цей молодець добре збудований? Мені здається, його живчик забезпечить продовження нашого роду. Що ви на це скажете, Бодуене?
— Генріху, він схожий на всіх маленьких чоловічків при доброму здоров'ї.
— Ви жартуєте! Він набагато міцніший…
Бодуен зайшовся сміхом.
— Ваша величносте, ви маєте цілковиту рацію.
— Брате, поверніть немовля годувальниці, бо він застудиться, — промовила графиня Фландрійська.
— Ой дядечку, дайте його мені! — попросила Матільда. — Який же він маленький!
— Маленький! — вигукнув Генріх. — Мій синок маленький?! Гадаєш, твій буде теж такий самий гарний?
Матільда і її мати квапливо перехрестилися.
Розсунулася завіса, що відділяла кімнату від зали, і ввійшов, скидаючи шолома, чоловік — весь у багнюці, від нього відгонило стайнею й потом.
— Де він? Мені сказали, що в нас народився король. Я хочу негайно ж виявити йому своє шанування.
— Графе Валуа, вам слід було б спершу піти до парильні, а вже тоді з’являтися перед королем і королевою. Він вас тхне гірше, ніж від цапа! — сердито вигукнула Адель Фландрійська.
— Графине, я так нетерпеливився, що не подумав про свій туалет. Тож прошу вибачити мені за цей мій поспіх.
— Щодо мене, — мовив король, — то я залюбки вибачаю вам, бо це обіцяє в майбутньому добрі взаємини між двома нашими дворами.
— Дякую вам, королю, — сказав Рауль де Крепі і якось безцеремонно вклонився.
Але Генріх удав, що цього не помітив. Навпаки, він узяв з рук Матільди новонародженого й простяг його графові.
— Візьміть, ось мій син.
Боуден і Адель теж потяглися до немовляти. Чи король не з'їхав з глузду, дозволивши такій людині, як граф Валуа, тримати на руках спадкоємця корони? Хіба ж не ходили чутки, що він не мав собі рівних, коли брався отруювати тих, хто йому заважав?
— Гарний хлопчина, викапана мама! Як його звати?
— Філіпп.
— Філіпп? Цього ім'я у нас іще не було. Але чом би й ні?.. Дай, Боже, тобі довге життя, Філіппе!
— Амінь! — озвалися всі хором.
Підійшла Олена, взяла дитину й зникла за завісою.
— Чи можу я привітати королеву, висловити їй свої побажання й запевнити її у своїй відданості?
— Пізніше, королева нездужає,— відповіла графиня.
— Сестро моя, королева мужня й міцна жінка, клятва у вірності такого чоловіка, як граф Валуа, буде для неї приємною. Ходімо, я сам проведу вас до її ліжка.
І король підняв важкі штори, що відокремлювали ліжко від решти кімнати.
Анна лежала на кількох подушках із заплющеними очима, дуже бліда, під очима видніли сині кола, коси розкуйовджені, з-під хутряного покривала визирали голі плечі.
Господи милосердний, навіть через кілька годин після пологів ця жінка така гарна! На її такій білій шкірі найменший доторк залишив би слід! Подумавши про це, Рауль де Крепі відчув, як його поймає хіть. Хай він попаде до пекла, але цією жінкою заволодіє неодмінно. Байдуже, скільки часу для цього буде потрібно, він зачекає, але він присягає перед святою матір’ю Божою, що Анна буде його! Господь зглянеться над ним: задля неї він ладен піти на вбивство і навіть на ще гірше…