На мить Пилипа пойняла лють, і Гослен це помітив.
— …тебе, може, навіть посвятять у рицарі. Що ти на це скажеш?
Замість відповісти молодий воїн укляк одним коліном на землю й простяг у двох руках меч, що його відбив у ватажка грабіжників.
— Гаразд, я беру тебе до себе. Тепер треба дати тобі ім’я.
Пилип вивів на піску кілька літер, і очі в Гослена полізли на лоба.
— Ти вмієш писати?! І читати?
Пилип ствердно закивав головою й одразу ж пожалкував, бо помітив, що на Госленовому обличчі промайнула підозра.
— Може ти розтрига?.. Ні?.. Тоді я нічого не розумію. Ось я, приміром, не вмію читати, — гордо додав він. — Рицареві це зовсім не потрібно. Йди звідси, я повинен подумати.
Надійшов Готьє де Мо й побачив, як пильно Гослен роздивляється літери, виведені на піску тим дивним воїном із спотвореним обличчям.
— Гослене, над чим ви замислились? Що ви так уважно розглядаєте?
— Ваше преосвященство, ви можете сказати мені, що означають ці знаки?
Готьє укляк навколішки й, роздивившись напис на піску, підвівся.
— Це грецькі літери. Тут написано: «Георгій».
— Це християнське ім’я?
— Авжеж. Святий Георгій був одним із сімдесяти двох учнів Ісуса Христа. Він помер наглою смертю й воскрес через шість тижнів після того, як святий Петро торкнувся жезлом його труни. Цього святого дуже шанують грецькі й руські християни. А чого ви питаєте про це?
— Не знаю. Я натрапив на ці знаки й подумав: що б вони могли означати?..
— А ви бачили, хто їх вивів?
Госленове обличчя було засмагле, і єпископ Готьє не помітив, як щоки у ватага конвою раптово налилися кров’ю.
— Ні, я нікого не бачив.
— Безперечно, це написав хтось із наших духівників, — промовив єпископ і пішов своєю дорогою.
Коли Готьє покинув Гослена Шонійського, той, невдоволений і спантеличений, повернувся до свого табору. Чому той Німчур набрехав йому? Це запитання мучило його цілий вечір. У голові Гослена роїлися плутані думки, і він не одразу помітив Пилипа неподалік від повоза княжни; спершись на списа, той стояв на чатах. Миготливе полум’я вогнища, біля якого лежав Гослен, робило спотворене обличчя хлопця ще жахливішим, підкреслюючи його відчайдушність. Як це він з простого носія перейшов у вартові? Хто дозволив? Гослен не пам’ятав, щоб він давав на це дозвіл.
Він заснув міцним сном, і йому снилися каліки із спотвореними обличчями, що не давали йому спокою, волаючи німими криками й виводячи своєю кров’ю загадкові знаки, які нічим не можна було стерти.
Вранці Гослен попросив привести до нього Німчура, але його ніде не знайшли. З’явився хлопець аж через три дні, змарнілий і блідий; він приніс великого оленя, кинув його Госленові до ніг і весело всміхнувся. Цей подарунок вельми зворушив Гослена, і він не став нічого розпитувати. До того ж йому сказали, що за ними ось уже два дні йде назирці ватага розбійників.
— Рицарі й ви, воїни, остерігайтеся: ті грабіжники можуть будь-коли на нас… Чого тобі?
Пилип прибрав руку з Госленового ліктя й насилу промовив:
— Мертві.
— О, ти можеш говорити?!.. Що ти хочеш сказати?
— Всі… мертві…
— Скільки?
— Сім, — показав він на пальцях.
— Де?
Пилип показав рукою.
— Веди нас.
Пилип заглибився в ліс, услід за ним подалися Гослен та зо два десятки воїнів. Пройшовши кроків сто, вони зупинилися: сім тіл, уже затверділих на холоді, лежали серед дерев. Збита ногами земля свідчила про те, що тут відбувся запеклий бій. У двох трупів були розтяті голови, ще в двох розпорені животи. Стоячи перед цим побоїщем, Гослен Шонійський зі страхом і замилуванням водночас дивився на Пилипа. Як один чоловік зміг порішити сімох розбійників і ніхто не почув ні їхніх криків, ні звуків бою? В цьому було щось дивне, ба навіть сатанинське.
Гослен укляк навколішки, розгонисто перехрестився й почав молитися; його воїни теж повклякали. Пилип, хвилю повагавшись, приєднався до них. Потім Гослен наказав зібрати зброю й роздягти трупи.
— То тебе звати Георгієм?
— Ні.
— А як?
— Я не маю імені.
Гослен знову недовірливо подивився на нього.
— Кожна людина має ім’я.
— Називайте мене Рубцюватим або Кульгавим, ви ж самі мене так прозвали.
Гослен Шонійський, відчуваючи, що нічого більше не доможеться, знизав плечима.
— Гаразд. Від сьогодні я беру тебе на службу до себе. Ти житимеш біля мене, матимеш харчі, дах над головою — коли це, звісно, буде можливо — і право на пограбування під час боїв, крім, звичайно, днів посту… Але ж ти, безперечно, не знаєш, що таке піст: у цей час кожен рицар, кожен воїн повинен уникати битися під страхом смертельного гріха. Він повинен також шанобливо поводитися з жінками, захищати вдів і сиріт. Мій зброєносець дасть тобі одежу. Ти добрий вершник?.. Тоді отримаєш коня, за яким ти мусиш старанно доглядати, а як ні, то тебе суворо покарають. Вибери собі зброю, ти її заслужив. А тепер іди собі й попроси в Бога прощення за свої гріхи. Затям: ти не маєш права мене зрадити й повинен бути вірним королеві та королю.
Пилип не багато зрозумів із цієї довгої промови, але з тону Гослена збагнув, що той узяв його до себе на службу. Він укляк одним коліном на землю, поклав правицю собі на груди й похилив голову на знак згоди. Потім з трофеєм під пахвою пішов до валки, яка щойно зупинилася. Там Пилип, забившись у тихий закутень, уперше після того, як покинув свою дружину, сповнився почуттям радості. Він домігся успіху!.. Він опинивсь у франкському королівстві!.. Він дихає тим самим повітрям, що й княжна!.. Прихилившись спиною до дерева, Пилип підвів до неба спотворене обличчя, по якому вздовж бридкого рубця покотилася сльоза. «Святий Георгію, дай мені сили дотримати своєї присяги!»
Теплий віддих і легкий доторк кінської голови спустили його з-за хмар на землю.
— Блискавка!
У Пилипа ще боліла щиколотка, але він умить схопився на ноги й пригорнув до себе голову тварини, яка на радощах заіржала.
— Блискавко… люба моя… ти впізнала мене! Не забула!.. Ох, якби ти вміла говорити! Ти б сказала їй, що я тут, біля неї, що її образ ніколи не полишає мене! Блискавко, перекажи це їй…
— Блискавко! Блискавко! — озвався чийсь інший голос. — Ох, ти її таки піймав! Ця тварюка зведе мене з розуму. Вона безперестанку намагається втекти від мене, кусається, хвицається! На ось, чортяко, я тебе провчу!.. Ой!..
Не встиг батіг здійнятися вгору, як опинився в руках Пилипа, що владно шмагонув ним по обличчю зброєносця, якому доручили доглядати за конем княжни. Зброєносець вихопив важкого меча й люто закричав:
— Мугирю, ти дорого заплатиш мені!
Та Пилип швидко роззброїв зухвальця, ще й поранив йому руку.
— Припиніть бійку! — крикнув Гослен Шонійський.
Пилип, який наготувався завдати зброєносцеві удару у відповідь, затримав руку в повітрі.
— Що тут діється?
Блідий від люті й страху, поранений зброєносець випростався.
— Цей чоловік збожеволів, він накинувся на мене й хотів убити.
— Це правда?
— Ні,— відповів Пилип, простягаючи батога й показуючи на Блискавку, яка басувала довкола нього.
— Ти хочеш сказати, що він збирався шмагати батогом коня княжни?
— Так.
— Ти вчинив правильно, завадивши йому, але за це не слід убивати. Цікаво, що цей кінь так радісно зустрів тебе, адже він нікого, крім княжни, до себе не підпускає. Дивний ти чоловік. Якогось дня, коли ти знову заговориш, розкажеш мені свою історію. А поки що йди звідси.
Пилип спокійно витер об траву свого меча, сховав його в піхви й попростував до воза з кухнею. За двоє пташиних яєць, які дістав із-за пазухи, він виміняв добрячий шмат оленятини, загорненої в коржик. Кивком голови подякував кухареві.
— Ти великий мастак убивати людей і тварин. Завжди повертаєшся із здобиччю, — сказав йому кухар, обсмоктуючи пальці.