На жаль, ці слова вже не могли зворушити Ірину, надто пізно вони були сказані. Дівчина відчувала дедалі більшу неприязнь до жінки, яка називала її сестрою. Одначе Ірина вдала, ніби й досі любить королеву, й кинулася їй в обійми.
— Коли я з тобою, мені нічого більше не треба… Я не схотіла вийти заміж, щоб не розлучатися з тобою, твоїми дітьми й нашою матір’ю.
— Ти кажеш правду? Яка я щаслива почути ці слова!.. Розумієш, я непокоїлась, боялася, щоб ти не дала спокусити себе такому чоловікові, як цей граф Валуа. Я просто ненавиджу його!..
Ірина до крові закусила губу, щоб не прохопитися про своє кохання. Анна відчула, як Ірина раптом уся напружилась, але вела далі:
— …Тепер я знаю, що помилилася. Даруй мені, сестричко, в ім’я нашої прекрасної країни, про яку ми не забуваємо. Ходімо помолимося перед Пречистою дівою Новгородською.
Анна встала, хоч жінки казали їй і далі лежати, й повела Ірину за завіси, де влаштувала собі щось на взірець каплички. Там стояла статуя Пречистої діви, яку їй подарував скульптор Свейнальдр і яку вона завжди брала з собою в дорогу. Вклякнувши, Анна палко молилась, а Іринина душа, заздрячи красі, що її м’яко освітлювала лампада, сповнювалася гнівом.
Розділ двадцять перший
МОРТМЕРСЬКА БИТВА
Поки Рауль де Крепі та Гі де Понтьє з’єднували під Понтуазом свої війська з військом королевого брата Еда, Генріх із Жоффруа Мартелем добиралися до анжуйського війська, розквартированого в замку Тійєр.
Гослен Шонійський вирушив сюди раніше за короля: він мав оглянути розташування військ і переконатися, що все, від кухонь до конюшень, в порядку. Він доручив Пилипові об’їхати околиці й перевірити, чи не блукають десь герцогові шпигуни. Довкола панував спокій. Ішов дощ. Річки повиходили з берегів, затоплені поля вилискували під місяцем. Удень під цією нескінченною зливою ніде не видно було жодної живої душі. Померзлі селяни забивалися в свої вогкі й курні хижі, налякані численним військом, яке рано чи пізно оберне зброю проти них. У перерві між двома зливами сердешні люди кинулися до церкви благати захисту в Бога.
Коли приїхав король, дощ уже вщух, зате різко похолодало, і навіть бліде сонце не могло зігріти людей. При світлі великих вогнищ, запалених на подвір’ї замку, Генріх привітав командирів своєї армії і пересвідчився, чи людям і коням нічого не бракує.
— Мої хоробрі воїни, я розраховую на вас! Ви разом із Богом допоможете мені перемогти Байстрюка Нормандського й віддати моєму улюбленому братові Едові герцогство, яке розширить простори Французького королівства!
Після цієї короткої врочистої промови пролунали схвальні крики. Потім почалося жертовне узливання. Хоч Гослен Шонійський і заперечував, проте король наказав підвести на возах бочки з вином. П’яне військо, звісно, на якийсь час повеселішає, але що буде, коли на нього раптом нападе ворог?.. Та король любив веселощі, навіть удавані, тому й припускався великої помилки, всіляко заохочуючи їх. Він грубо осмикнув Гослена:
— Ти старієш, мій любий. У мене таке враження, наче це говориш не ти, а мій капелан, який постійно всіх повчає. Хай люди бодай трохи повеселяться. Від вина вони не стануть менш хоробрими, радше навпаки.
— Герцог Вільгельм забороняє пити у воєнний час будь-які міцні напої.
— Годі! Герцог Вільгельм чинить як знає. Коли йому подобається командувати армією ченців, то на здоров’я!
— Ці ченці, ваша величносте, — грізні, добре вишколені й озброєні воїни…
— Але їх куди менше, ніж у нас. Маєш рацію, вони справді хоробрі, я мав змогу оцінити їх особисто у Валь-лес-Дюні, на який колись ходив разом із Байстрюком. Заспокойся, Гослене, число переважить.
— Хай Господь вас почує! — пробурмотів Гослен Шонійський, покидаючи короля.
У свої п’ятдесят років він відчував, що стомився воювати і старіє. Гослен прагнув відпочинку, хоч добре знав, що втіхи полювання ніколи не замінять йому втіх війни. Як і кожен добрий рицар, він мав уже починати готуватися до смерті, помалу передавати своє багатство синам, не забувши при цьому Рубцюватого, якого він мав за рідного сина.
Втомившись, він пішов перепочити. Надворі знову пустився дощ.
Дружба між Олів’є Арльським та Рубцюватим, як тепер усі називали Пилипа, дедалі міцніла. Пилип глибше пізнав трубадура й краще розумів юнакову поведінку відтоді, як довідався про його дитинство. Попервах ця дружба засмутила Гослена Шонійського, він побоювався, щоб його підопічний не дав утягти себе в розпусту. Та він дуже швидко заспокоївся: Пилип уже починав верховодити над Олів’є, ніби стаючи для нього старшим братом. Друзі зустрічалися часто — щоразу, коли їм дозволяла їхня служба.
Наприкінці лютого 1054 року вони супроводжували королівську армію; нею командував сам король, що забажав розгромити Нормандію. Забившись під покривало з вовчої шкури, що обважніло під холодним дощем — він не вщухав від самого їхнього виїзду з Дре, — вони вели неквапну розмову.
— Ти й досі не доказав мені своєї розповіді, яку почав того грозового дня, коли ми з тобою познайомилися… Пригадуєш, ти розшукував мене… Я чогось весь час думаю, що йшлося про королеву… Невже я помиляюсь? Чому ти мовчиш? Хіба я не розповів тобі всього про себе, навіть того, чим я не дуже пишаюсь?.. Я бачу, ти мені не довіряєш… Твоя дружба не така міцна, як моя.
— Олів’є, любий мій Олів’є, я відчуваю до тебе глибоку приязнь, ти й сам знаєш… Але час минув… Мене вже не цікавить те, про що я хотів у тебе спитати… Тому й мені більш нема чого тобі розповідати. Що ж до мого минулого, то буде краще, як ти нічого про нього не знатимеш. Не подумай, що це з мого боку неприязнь, просто я більше не хочу про все те думати.
— Даруй, що своєю безглуздою цікавістю я роз’ятрюю твої давні рани. Не вбачай у цьому нічого поганого, це звичайний вияв моєї любові й бажання допомогти тобі.
— Завдяки твоїй любові, Олів’є, а також любові вельможі Шонійського життя здається мені не таким похмурим. Іноді я навіть забуваю про своє страшне обличчя й скалічену ногу.
— Розкажи мені всю правду! В очах у тебе я бачу твою душу.
— Жінкам гарна душа ніколи не замінювала гарного обличчя. Сам бачу, який страх я наганяю на них, який я їм бридкий.
— Не всім! Хіба ти забув про оту привітну подавальницю з корчми на березі Сени? Я добре помітив, що ти їй сподобався, а проте тоді ти знітився більше, ніж тепер. Тобі приніс полегкість королевин бальзам.
На щастя, сутінь приховала рум’янець, що проступив на обличчі в Пилипа. Він знав цю мазь; її виготовили грецькі лікарі з Києва за порадою княжни, яка особисто розпитала про її склад у новгородського знахаря. Мазь тамувала біль від опіків і гоїла рани. На прохання трубадура Анна склала список необхідних рослин і наказала зарізати молодих птахів, жир яких був потрібен. Королева дала цю суміш Олів’є і задумалась. Як Олів’є здогадався, що вона має деякі знання в медицині? Про це ж відомо тільки Ірині та Олені.
Олів’є не наполягав. Пилипові здалося, що його друг задрімав. Він поринув у мрії, вщерть заповнені нею, мрії, ледь позначені смутком. Коли і його почав долати сон, Пилип мимоволі вимовив уголос її ім’я:
— Анна…
Поруч заворушився його друг. Пилип відчув, як той дихнув йому у вухо:
— Тобі, тільки тобі одному я зізнаюсь: як і ти, я потай кохаю її і ладен померти за неї… Не бійся нічого й мовчи… Як і ти, я кохаю її безнадійно. Для неї я тільки музика, що ділить ліжко з її чоловіком. Я дізнався від її дам, що вона не гнівається на мене за це.
— Мовчи!
— Ні, дай мені сказати… Ти, ти можеш зрозуміти мене, бо теж кохаєш її і знаєш її набагато давніше за мене…
— Що ти хочеш цим сказати?
— Не гнівайся, ти ж бо був у почті, що супроводжував її до Франції? Тож ти побачив її раніше за мене. Хіба ні?
— Еге ж, звісно, але я ніколи до неї не підходив. А з тобою вона любить грати й співати.
— Це правда, нас єднають музика й пісні, які ми складаємо: вона — про свій край, а я… про неї.
Пилип випростався.
— Ти знаєш її пісні? Можеш показати їх мені?
— Збираючись у дорогу, я одну з них переписав.