— Хай Бог простить нас не за те, що ми не зуміли допомогти вам забути рідний край — цього не можна й не слід робити, — а за те, що ми не допомогли вам полюбити нову батьківщину, — сказав Вільгельм, який щойно підійшов до молодих жінок і якийсь час слухав їхню розмову.
— Помиляєтесь, Вільгельме, я люблю Францію, хоч вона мені й не сниться, — відповіла королева, тяжко зітхнувши.
— Матільдо, люба моя, і ви, пані Анно, я хотів би, щоб ви були присутні на церемонії посвячення в рицарі моїх зброєносців. Церемонія відбудеться на честь народження мого сина Вільгельма…
На престолі у світлі від свічок блищало сім шпаг.
Висповідавшись у каплиці замку Фалез, Пилип провів ніч у молитвах серед молодих зброєносців, найстарший з яких мав сімнадцять років. Усупереч волі герцога він відмовився стати рицарем одноосібно, як цього бажав герцог.
— Я не гідний такої високої честі,— сказав Пилип.
Вільгельм не наполягав.
Цілу ніч колишній дружинник князя Київського думав тільки про неї — про жінку, що втікала від тієї потвори, якою він став, жінку, що виказати себе перед нею йому назавжди забороняла його ж присяга. Він молив Бога вберегти його від порушення цієї присяги, зробити його гідним довіри герцога Нормандського й благословити на рицаря без страху та догани. Він благав у Пречистої діви Марії захисту для королеви.
На світанку Пилип, глибоко зосередившись, вислухав службу Божу. Потім прийняв причастя з рук єпископа міста Байє. Йому здавалося, що його шпага на престолі блищить яскравіше за решту. Він знав, що Вільгельм вибирав цю шпагу особливо старанно і що в її руків’ї містилася свята реліквія, якою герцог дуже дорожив.
Над полудень засурмили мисливські ріжки, і семеро претендентів на рицарський титул в’їхали у великій кареті на подвір’я замку. Тут на них чекав із батьковою короною на голові той, хто мав посвятити їх у рицарі,— Вільгельм, герцог Нормандський, оточений баронами, рицарями, духівництвом. На помості, на який вели три східці, стояли світські жінки і в першому ряду — Анна та Матільда. Одна з них була в голубій сукні з рукавами, облямованими білим хутром, друга — в червоній сукні, обшитій чорним хутром. У важких складках їхніх подолів губилося розшите золотом та сріблом мереживо. їхні гарненькі обличчя огортали вуалетки, що їх підтримували карбовані срібні брошки.
Один за одним зброєносці підходили до герцога. Той підперізував їх паском з освяченою шпагою і прикріплював їм до чобіт остроги. А коли його помічники закінчували їх одягати, кожен із них присягав дотримуватися законів рицарства й проказував молитву. Нарешті шістьох юнаків було споряджено, і Вільгельм, давши кожному стусана, проказав:
— Будь рицарем!
Хоч стусани були досить болючі, ніхто з хлопців і оком не змигнув.
Потім настала Пилипова черга. Коли його стан обперезав пасок і він відчув, що при боці в нього повисла шпага — Вільгельмів подарунок, — яку він назвав Морою, Пилип зиркнув на поміст і прошепотів надсадним голосом:
— Пресвятий Господи, всемогутній Отче, ти дозволив вдаватися на землі до меча, щоб класти край люті злостивців і боронити справедливість. Задля захисту людей ти запровадив рицарський титул, тож наповни серце раба свого добром, щоб він ніколи не користався цією шпагою з метою когось скривдити, а хай він користується нею тільки для захисту справедливості й законності.
Проказуючи цю молитву, Пилип утупився в очі Вільгельма, який, ступивши два кроки назад, дав і йому стусана:
— Будь рицарем, друже!
Сівши на коней, нові рицарі під’їхали до жінок і вклонилися, а потім стали показувати своє вміння їздити верхи та орудувати зброєю. Найспритнішим виявився, на думку всіх, рицар у масці, до якого, здавалося, герцог ставився з найбільшою пошаною.
Розділ двадцять шостий
ПОГУК ВІЙНИ
Скориставшись тим, що Анна поїхала до Нормандії, Генріх зробив у березні 1057 року тривалий візит до Жоффруа Мартеля. Вони відновили свій союз і рішуче вирішили цього разу неодмінно поставити Байстрюка на коліна. В Анже готувалися до війни, почати яку передбачалося в найближчі місяці.
Король зустрівся з королевою в Санлісі. Помолоділий, з осяйними очима, він весело розпитував її про нормандський двір, цікавився новинами про свого «любого братика Вільгельма» та про свою славну небогу Матільду. Чи Анна передала від його імені священні чаші ченцям монастиря Мон-Сен-Мішель, чи помолилася за упокій душі свого батька, великого князя Київського?
Приголомшена цією зливою слів, здивована таким запалом короля, Анна довірливо відповідала на його запитання.
— А ви не помітили там зосередження військ?
— Ні,— відказала вона, всміхаючись. — У багатому герцогстві Нормандія панують спокій і лад.
— Я добре знаю це й сам! — пробурчав він і одразу ж нахмурив брови.
— Любий володарю, скажіть, чим я вас прогнівила?
— Люба моя, я саме подумав про приязнь, яку відчуває до вас герцог і на яку ви надихаєте його…
— Але ви, володарю мій, цього не засуджували!
— Це був тільки політичний маневр…
— Що ви кажете?! Всі ці роки ви давали волю цим благородним і чистим почуттям задля своєї політики! Я не розумію…
— Яке це має значення? Це не жіноча справа!
— У моїй країні чинять зовсім інакше. Мій батько ніколи не нехтував порадою матері й часто рахувався з її думкою.
Король тільки знизав плечима. Засмутившись, Анна відійшла вглиб кімнати, відсунула завіску, що затуляла вхід до її каплички, й уклякла перед ледь освітленим золотим хрестом, у якому були сховані реліквії новгородської Пречистої діви. Невдовзі вона цілком заглибилася в молитву.
На початку літа французькі та анжуйські війська, що стояли в графстві Мен, перетнули рівнини Аржантон та Фалез і вдерлися до Нормандії. Король Франції і граф Анжуйський розташували свій командний пост в абатстві Сен-П’єр-сюр-Дів і послали війська на північ, де ті, як завжди, грабували й палили все на своєму шляху. Тих небагатьох вояків, які вціліли колись у бою під Мортмером, дуже непокоїло, що вони знову зустрічають тут надто слабкий опір, але кпини їхніх товаришів швидко розвіяли ці побоювання.
Герцог чекав на напад супротивника, але вважав, що це станеться наприкінці літа. Він замкнувся в замку Фалез, скликав там своє військо й наказав вивідувачам щодня повідомляти йому про пересування ворожих армій. Ці армії, що їх супроводжували вщерть завантажені трофеями повози, знову прийшли в Кан і переправилися через річку Орн, а тоді подалися до гирла річки Дів. Генріх та Жоффруа Мартель разом зі своїми придворними розкинули військовий табір на морському узбережжі. При світлі від розкладених на піску багать рицарі грали в кості, слухали розповіді якогось оповідача про подвиги хороброго Роланда, попивали солодкавий напій, що його забрали в нормандців, або розважалися з дівчатами. Стояла тиха, тепла й запахуща ніч, на небі сіяли зорі, під місяцем виблискувало спокійне море. Генріх у веселому настрої схилився над Олів’є Арльським. Та насуплене обличчя юнака враз засмутило його.
— Що з тобою, мій любий друже? З певного часу я помічаю, що ти став дуже сумувати… Хіба ти не почуваєш себе щасливим зі мною? Хіба ти не маєш усього, чого тільки душа твоя забажає?.. Чи, може, ти вже не любиш свого короля?.. Чому ти не відповідаєш?.. Отже, йдеться саме про це? Ти любиш когось іншого?
Трубадур заперечливо похитав головою.
— Тоді що сталося? Тобі когось бракує?
— Він загине.
— Нічого не розумію! В чім річ? Я наказую тобі… Даруй, прошу тебе, — поправив сам себе король, побачивши, що його слова роздратували друга.
— Ваша величносте, ви завжди були добрі до мене, але я стомився від цього життя, від інтриг, від ненависті одних і ревнощів інших. Я волів би, щоб ви наказали мені покинути вас…