— Ніколи цього не буде!
— …і посвятили мене за мою мужність у рицарі.
— Тебе — в рицарі?
Король зневажливо засміявся, мовби давши Олів’є ляпаса. Той ураз зірвався на ноги й схопився за шпагу. Але Генріх не потягся до своєї шпаги. Він навіть не ворухнувся, тільки зневажливо кинув:
— Ти наважуєшся підняти руку на свого короля?!
— Мене образив чоловік, а не король! Ставай до бою! Чи, може, ти боїшся, що я проштрикну тебе не так приємно, як минулої ночі?
— Сердешний Олів’є, я ж бажаю тобі тільки добра!
До них нечутно підійшли королівські охоронці, оточили королівського коханця й оглушили його.
Нарешті герцог Нормандський зважився в супроводі сотні рицарів виїхати із замку Фалез. По дорозі він позбирав селян, що плакали на руїнах своїх хиж і з цим військом, сповненим ненависті й прагненням помсти, подався до Баванського лісу. Там герцог зупинився, вичікуючи сприятливої нагоди, щоб перейти в наступ. Ця нагода не забарилася. За даними розвідки ворог мав намір переправитися Варавільським мостом через Дів.
— Їхні повози так перевантажені награбованим добром, що їм буде потрібно багато годин, аби дістатися на другий берег, — уточнив один із нормандських розвідників.
— Тhог аїе! — вигукнув Вільгельм і так підскочив на своєму коні, що на кінці його списа аж затріпотів прапорець.
З войовничим криком нормандці — і рицарі, й простолюд — кинулися вперед.
Король Франції і граф Анжуйський, переправившись через Дів, підіймалися на пагорб. Вони зупинилися й озирнулись, задоволено дивлячись на довгу стрічку з людей, коней та возів, що простяглася в далину.
Раптом до них долинув такий страшний войовничий погук, що він заглушив гамір їхнього численного війська, яке полохливо заметушилося на схилі пагорба.
— Нормандці! — вигукнув Жоффруа Мартель.
Генріх мусив схопитися за сідло, щоб від несподіванки й переляку не впасти. А далі вони, остовпілі й безпорадні, стали свідками побоїща, в якому поклали голови їхні воїни.
Вільгельм добре розрахував час свого наступу. Перша третина французького війська вже перебралася через Дів, друга була на мосту, а третя до нього ще тільки підходила.
На ар’єргард французького війська, яким командував граф де Блуа, навально накинулася ватага нормандських селян, озброєних кийками, рогатинами й заступами, немилосердно лупцюючи й рубаючи супротивника. Приголомшені французи наштовхнулися на мосту на завіз, утворений возами, пораненими кіньми, кавалерією, що басувала на місці, та перепудженою худобою. Водночас у бій вступили нормандські воїни. Попри свою хоробрість, французи й анжуйці кинулися навтіки. Декотрі з них стрибали у воду, намагаючись урятуватися, течія повноводої річки підхоплювала їх десятками, і вони потопали на очах у сторопілого короля та графа. Частина трофеїв потрапила до рук нормандців. Невдовзі почалася страхітлива різанина… На лівому березі Діва залишилися самі тільки спотворені трупи з відрубаними руками та ногами. А різанина на мосту тривала… Хвилі в річці забарвилися кров’ю, чайки виловлювали з води шматки людських тіл… Граф Анжуйський упав навколішки; здавалося, його недовірливі очі побачили те, що колись побачив святий Йоанн — Апокаліпсис:
«І побачив я одного Ангола, що на сонці стояв. І він гучним голосом кликнув, кажучи до всіх птахів, що серед неба літали: «Ходіть — і зберіться на велику Божу вечерю, щоб ви їли тіла царів, і тіла тисячників, і тіла сильних, і тіла коней,і тих, хто сидить на них, і тіла всіх вільних і рабів, і малих, і великих…»
Бог напевне покарав графа за його непогамовне прагнення до могутності. Граф каявся, бив чолом у землю, молячись до Всевишнього. Та Бог не чув його. Повінь досягла найвищого рівня, хвилі вирували довкола стовпів. Зчинилася велика й безладна метушня… Воїни не почули першого тріску; коли вони усвідомили, що їм загрожує небезпека, міст упав із жахливим гуркотом, заглушивши зойки тих бідолах, які разом з мостом звалились у воду. Тепер на поверхні Діва видно було тільки шоломи, руки, ноги, колеса, коней і людей, що зі смертельного страху хапалися одні за одних. Це видовисько так приголомшило нормандців, що вони на якийсь час припинили бій. Але їхній герцог крикнув:
— Тhог аїе[5]!
Ті, кого течія прибивала до берега, повзали в намулі, і тут їх добивали нормандці. Очоливши два десятки рицарів, Вільгельм, якому селяни взялися показати брід, перейшов річку вище від мосту й став переслідувати тих французів, котрим пощастило перебратися на другий берег. Він бився з несамовитою люттю, прагнучи назавжди відбити у французів та анжуйців бажання завоювати Нормандію.
Генріх бачив, як червона до плеча Байстрюкова рука невтомно злітала вгору й опускалася вниз. Незважаючи на втому й вік, король притьмом скочив на коня. Жоффруа Мартель та його небіж у єдиному пориві впали перед конем, наполохали його, і кінь, ставши дибки, скинув короля на землю й подався в бік ворога. Отямившись, Генріх підвівся.
— Треба тікати, ваша величносте!
Онук Гуго Капета, опустивши плечі, похитав головою; по його обличчю котилися сльози, і він показав тремтячою рукою на поле бою.
До них чвалом мчав із сяючим обличчям нормандський вершник, тримаючи за повіддя вкритого піною бойового коня. Вершник зупинився, здійнявши куряву перед переможеними, що заціпеніли від страху.
— Герцог Вільгельм повертає королеві Генріху коня, щоб він якнайшвидше покинув його землі. А графи Суассонський та де Блуа, сказав герцог, лишаються його бранцями.
Якийсь час французи й анжуйці дивилися, як від них віддаляється рицар у масці.
І тоді король Франції, сповнений гніву й душевного болю, рушив у дорогу…
Розділ двадцять сьомий
КАРЦЕР
Жоффруа Мартель подався до свого замку в Анже, а Генріх — до свого в Парижі. Король переказав Анні, яка хотіла була вийти зустрічати чоловіка, без його на те волі не з’являтися йому на очі. Тож Анна залишилася в Санлісі.
Олів’є Арльського кинули до карцеру, де вода підіймалася йому до щиколоток. Тьмяне світло цідилося з вузенької шпарини високо над головою. Добра вдача й сопілка, яку залишили в’язневі, допомагали йому в перші дні легше зносити довге чекання й ланцюги, що сковували його рухи. Він був певний, що Генріх не забариться звільнити його. Король захотів дати йому урок, але любов примусить його швидко забути образу. Та минали дні, і зголоднілого, закляклого від холоду трубадура вже починали брати сумніви. Відкинувши самолюбство, він став благати наглядача роздобути йому перо й папір. Той, сам бувши неписьменний, відмовився зробити це, але сказав, що як Олів’є вчитиме його грати на сопілці, то він розповість про хлопцеве прохання начальникові королівської варти, завсідникові шинку його сестри. До Олів’є повернулося трохи надії.
— Чи то не твоя сестра тримає шинок на березі Сени, якраз навпроти замку нашого короля?
— Еге ж, моя.
— Її звати Жізель?
— Атож. Ти її знаєш? — раптом підозріливо спитав наглядач.
— Якщо ти їй дещо перекажеш, тобі перепаде чимало золотих монет.
— Золотих? Мабуть, ти й сам їх ніколи не бачив!
— Піди до сестри й скажи, що Олів’є, друг Рубцюватого, опинивсь у в’язниці.
— Нікуди я не піду, мені треба стояти на своєму місці. Замовкни, хтось іде!
Наглядач швидко вийшов. Зі щемом у серці Олів’є почув, як на дверях знову позасувалися засуви і кроки почали віддалятися. Тільки рінь у підземеллі шурхотіла під ногами в наглядача.
Цілих десять днів до карцеру не долинав жоден звук. Уже давно в’язень проковтнув останній шматок пліснявого хліба, за який він завзято бився з пацюками, що до крові покусали йому руки й обличчя. Спрагу він погамовував гнилою водою, в якій плавали його екскременти та набряклі тіла пацюків, що їх йому вдалося забити. Щоб не стояти весь час у брудній воді, він назгрібав трухлявої соломи, яку кинули сюди, коли його замикали в цій домовині, сів навпочіпки й почав із завошивленою чуприною та бородою чекати смерті — такий виснажений голодом і лихоманкою, що бунтувати вже й гадки не мав. Решту сили, яка ще лишилася в нього, Олів’є витрачав на те, щоб видобути із сопілки чарівні, до болю тужливі звуки, і ті, хто їх чув, не могли стримати сліз. Двоє закоханих, які лежали біля підніжжя муру, полинули подумки до раю; рибалка впав у човні навколішки, гадаючи, що то голос річкової русалки; чернець бив поклони Богові; праля упустила за водою єдину свою сорочку, а вартові втирали рукавами сльози…