— Чому ж він не врятував і мою годувальницю?
— Ви дуже ослабли, вас треба було підтримувати, тому годувальниця попросила його вивести вас, а її залишити там — вона мала прикрити вашу втечу.
— Ох, люба моя Олена!..
— Що було далі, ви знаєте. Вона потрапила до рук брутальних вояків…
— Олена загинула, як мати, що боронить свою дитину. Разом із нею я втратила останній зв’язок з моєю любою країною. Віднині я самотня.
— Самотня? Хіба ви забули про своїх дітей, про чоловіка, друзів, народ? Хіба ви забули, що ви — королева?!
Анна підвела голову, по її щоках котилися сльози; вона гордо подивилася на графа.
— Хіба це можна забути? Проте я вдячна вам, що ви нагадали мені про це. Я знаю обов’язки, які поклало на мене моє походження, і хоч я королева Франції, я залишаюсь і дочкою Русі. Невже ви думаєте, що чоловік і діти примусять мене забути країну, де я народилася? Я ввібрала в себе її землю, її річки, її озера, її рівнини, її ліси! Ви можете в це повірити? Там повітря, яким дихають люди, свіжіше й чистіше, там сам Господь почуває себе краще… Ви усміхаєтесь? Вам цього не зрозуміти…
— Я розумію, але земля є земля, і Бог скрізь той самий. Земля, якою я заволодіваю, стає моєю, мов жінка, і вона робиться для мене такою дорогою, наче я володів нею від народження. І горе тому, хто спробує забрати її в мене. За неї я ладен убити хоч кого!
— Всім відомо, графе, що ви, аби домогтися свого, не завагаєтесь убити людину, і ваші вороги знають, що ви страшний і непримиренний боєць, який ладен воювати навіть у великий піст…
— Я шаную піст, якщо його шанує мій супротивник.
— Жителі Перонна й досі не забули про облогу, влаштовану перед взяттям їхнього міста. Тоді ви виявили не тільки прагнення до війни, а й суворість у мирні дні.
— А я й не збирався виказувати свою ласку до міста торговців, злодіїв та брехунів!
— Тому ви й повідтинали ноги та руки найбагатшим…
— Так вони більше не крастимуть! — вигукнув він, зареготавши сміхом людини, яку відтоді стали називати Раулем Пероннським.
— Невже вам конче треба було, нехтуючи всі закони, захоплювати й Мондідьє?
— То ж таке гарне місто!
— Воно не варте того, щоб через нього вас відлучили від церкви! Відмовтеся від нього, графе, подумайте про свою душу — люди її проклянуть!
— Нащадок імператора Карла Великого ніколи ні від чого не відмовляється.
— Хіба вам замало ваших багатств? Ваші володіння майже такі самі, як і в короля. Недавнє ваше одруження з Альєнорою дало вам міста й замки в Шампані, під вашою рукою судноплавство на Сені, а це означає, що у вашій владі й постачання Парижа…
— Парижеві ніколи не бракувало борошна…
— Гадаю, король Франції повинен дякувати за це вам.
— Аякже!
— Та годі говорити про вас. Що сталося з отим рицарем у масці? Щодо мене, то я зовсім не пам’ятаю, як він прийшов до карцеру. І чому Олів’є, коли помирав, згадав мого сина Філіппа?
— Вашому синові небезпека ніколи не загрожувала.
— Олів’є думав інакше. Бо чого ж він двічі назвав його ім’я?
— Це й справді дивно, я не можу цього пояснити. Рицар у масці покинув Санліс невдовзі після смерті вашої годувальниці. Він повернувся до герцога Нормандського. Я отримую вістки про нього від свого сина Сімона, який ним дуже захоплюється.
— Я б хотіла подякувати йому й поговорити з ним про Олів’є Арльського.
— Якщо він і далі служитиме в Байстрюка, то ви напевне матимете нагоду побачитися з ним.
— Ви дізналися, звідки він родом? Герцогиня Матільда каже, що нічого про нього не знає. А Гослен Шонійський признався мені, що вперше зустрів його під час мого переїзду до Франції.
— Я про того чоловіка нічого не знаю. Хіба тільки те, що поважні вельможі ставляться до нього шанобливо й поводяться з ним, як із рівнею. Цього мені досить.
Замислившись, Анна прошепотіла, мовби сама до себе:
— Коли я його бачу, я щоразу відчуваю до нього водночас і потяг, і огиду.
— Як і більшість жінок.
— Що ви кажете?
— Даруйте мені, королево, але знатні жінки Нормандії теж відчувають до нього потяг і огиду. Та в них потяг, слід гадати, куди більший, бо, кажуть, мало хто може встояти перед ним!
— Годі вам, графе, — сказала Анна зашарівшись. — Дякую за допомогу. Прощавайте!
Рауль де Крепі вклонився й рушив до дверей. Він зробив лише кілька кроків, коли королева покликала його знову:
— Графе! Що з моєю молочною сестрою?
Він повільно підійшов до королеви й розгублено подивився на неї.
— Ну! Я чекаю!
— Вона померла.
Анна, хоч і сподівалася такої відповіді, аж похитнулася й зблідла.
— Коли? Як?
— Ви справді хочете це знати?
— Коли я запитую, графе, то хочу почути відповідь!
— Гаразд, королево. Завтра буде вже десять днів, як Ірина померла.
— Розповідайте далі. Ви завагалися. Невже ви вбили її?
— Я не раз докоряв собі за те, що не зробив цього. Та жінка була дияволом, відьмою, що заповзялася будь-що занапастити вас. Вона уклала угоду із самим сатаною і пожертвувала навіть власною дитиною задля вдоволення свого ницого прагнення…
— Облиште ці паскудства.
— Вона сама з усіма подробицями розповіла мені про свій злочин. Розповідаючи, Ірина реготала, мов окаянна… І як я тоді не вбив її!
Рауль де Крепі теж зблід; на чолі в нього блищали краплі поту. Хвилю помовчавши, він додав:
— Вона повісилася!
Анна скрикнула й зомліла. Прибігли жінки й віднесли її в ліжко. Коли вона прийшла до тями, то побачила графа, що нерухомо стояв у ногах ліжка. По щоках у королеви покотилися сльози.
Яка гарна вона в сльозах! Ох, узяти б її отак на руки й утішити!..
— Ідіть звідси, ваша вельможносте, нашій королеві треба відпочити, — сказала йому Аделаїда де Ла-Ферте — придворна дама, подруга й довірена особа Анни.
Розділ тридцять перший
КОРОНУВАННЯ ФІЛІППА
Звістка про Іринине самогубство приголомшила королеву. Вона почувала себе винною — в тому, що не виявила до Ірини досить уваги. Цілком віддавшись своїм душевним мукам, вона кинула сестру напризволяще й не вберегла її від Рауля де Крепі. Анна смиренно визнала свою провину й домоглася в короля дозволу піти на якийсь час до меленського монастиря, де її покірливість і побожність було оцінено як взірцеві. Повернувшись до світського життя, Анна, щоб спокутувати гріхи, спорудила на власні кошти в центрі Санліса, на березі річки В’єтель, саме на тому місці, де стояла тепер уже зруйнована каплиця, присвячена покровителеві виноградарів, церкву на честь святої трійці — Богоматері, святого Іоанна Хрестителя та святого мученика Вінцента, а також монастир для черниць ордену святого Августіна.
Трохи згодом Анна отримала листа від папи; лист сповнив її гордістю й розвіяв докори сумління.
«Миколай, єпископ, слуга слуг Господніх, шле славній королеві апостольське благословення й привітання!
Ми складаємо подяку Всевишньому, джерелу всіх добрих бажань, бо дізналися, що сила чеснот мужньо виявила себе в серці жінки.
Ми дізналися, люба дочко, про твою щедрість і благодушність у поведінці з місцевим населенням, про старанність і наполегливість у молитвах, про твоє заступництво за тих, кого кривдить доля, і про всі добрі діяння, за допомогою яких ти намагаєшся виконувати свій королівський обов’язок скрізь, де тільки можна.
Тож ми закликаємо тебе й далі йти дорогою, на яку ти стала з волі Божої, робити все для того, аби твій непереможний чоловік король, син наш, завжди був стриманий, справедливий і богомольний, оберігати церкву в її правах. Адже коли красномовна Абігаїл зуміла врятувати дурного Навала від меча розлюченого Давида (II Сам., XXV, 3—42), то твоя жалість тим більше зробить твого вельми розважливого чоловіка чутливим до Божих намірів. Іншими словами, якою може бути любов тих жінок до своїх чоловіків, котрі люблять у них тільки скриньку їхнього тіла, якщо можна так сказати, і котрі не звертають анітрохи уваги на скарб душі, що таїться в них? «А ми маємо скарб цей у посудинах глиняних», — сказав нам апостол (II Кор., IV, 7).