Анна підійшла до годувальниці; очі в княжни палали люттю. Олена не встигла й ворухнутись, як холодна рука ляснула її по обличчю.
— Я знаю, хто мій батько, і знаю, звідки я повертаюсь. Ти образила мене, подумавши, що я бодай на мить могла про це забути. Мене виховали бути королевою, і я, з Божою ласкою, буду гідна того місця, яке батько призначив для мене.
Не звертаючи уваги на Пилипа, який стояв збоку, Анна відвернулася й повільно пішла до палацу, де її зустрів Всеволод; вигляд він мав стурбований.
— Сестричко, де ти була? Наш брат Володимир незадоволений, що ти так надовго покинула залу, це викликає подив у його гостей.
— Не турбуйся, зараз я скажу їм, де я була, вони мене зрозуміють.
У бенкетній залі було тепло, обличчя в гостей розчервонілися й блищали від поту. Тут стояв такий міцний запах страв, вин та випарів, розлягався такий гучний гамір, що Анна аж зупинилася на порозі. Її побачив воєвода князівської дружини, вклонився і дав знак іти за ним, прокладаючи їй дорогу поміж п’яних гостей. Діставшись до Володимира, Анна попросила його домогтися тиші. На знак свого володаря воєвода засурмив у ріжок. І гості одразу ж принишкли. Анна, стоячи, мовила:
— Брате мій, друзі мої, я знаю, що вас здивувала, а може, навіть засмутила моя відсутність. Я вибачаюсь перед вами. Я була на фортечних стінах, востаннє милувалася благородним містом Новгородом. Я подумала, що його ніщо в світі мені не замінить, що ніколи я не зможу його забути. Я довіряю всім вам, хто зібрався тут, це місто-скарб, яке на весь світ засвідчує велич нашого народу.
Схвильована Анна сіла під оплески гостей, які в один голос загукали: — Хай живе Анна Ярославна! Хай живе Новгород!
Володимир підвівся й собі крикнув:
— Хай живе Новгород! Хай живе королева Франції!
— Хай живе королева Франції! — підхопили гості.
Наступні дні минали тільки в святах, полюваннях і бенкетах. Новгородці та їхній князь уже не знали, що робити, аби втішити ту, яка невдовзі назавжди покине їх. Коли настала пора від’їзду, до почту кинулися молоді й старі, благословляючи Анну зі сльозами на очах. Два великі вози насилу вмістили численні подарунки від торговців, єпископа та Володимира.
Востаннє поглянувши на місто, яке, здавалося, пливло в ранковому серпанку, Анна підострожила коня. Пилип кинувся наздоганяти її.
Розділ четвертий
КИЇВ
Забившись до каплички біля материних покоїв, Анна намагалася зібратися з думками. Вона згадувала той вечір, коли батько з великою помпезністю приймав послів короля Франції — єпископів Готьє та Роже, яких супроводжував почесний рицар Гослен Шонійський; вони приїхали просити від імені короля франків її руки.
Єпископи здивували Анну своїми безбородими обличчями та маківками з тонзурами; у Києві такого звичаю не було. Єпископи знали грецьку мову і швидко здобули прихильність великого князя та Іларіона; цих двох зворушив подарунок, переданий Генріхом для собору святої Софії: майстерно зроблений із золота дарничок, прикрашений рубінами та сапфірами, а в ньому — шматочок святого хреста.
Виголосивши привітання й передавши нареченій подарунки — реймські простирадла, фландрійську парчу, орлеанське мереживо, етампські шкіряні кіраси, корбійські золотисті мантії,— посланці висловили бажання якнайшвидше повезти княжну до своєї країни, бо король і народ, мовляв, нетерпеливляться побачити нову королеву.
Вони вирушили з Франції навесні 1050 року й зупинилися на багато тижнів у Польщі на прохання настирливого короля Казимира, що любив згадувати ігумена Оділона й свої відвідини монастиря Клюні, ченцем якого він мало не став. Потім вони поїхали до Херсонеса вклонитися могилі святого Клемента Римського й привезти звідти ігуменові Ольдаріну дорогоцінні реліквії святого мученика, тому й припізнилися. Дорога з Херсонеса до Києва видавалася вельми важкою через негоду та напади розбійників, які вони мусили відбивати. Навіщо їм негайно повертатись додому? Ярослав порадив французьким єпископам відпочити, сказав, що зима — погана пора для подорожей, а коли настане весна, вони за місяців чотири-п’ять доберуться до Франції.
— Король хоче одружитися з княжною на наступні зелені свята…
Усі заціпеніли.
— До наступних зелених свят лишилося тільки три місяці! — вигукнув Ярослав.
Єпископ Роже, який вів переговори про одруження, послався на вияв волі короля Франції.
— Я розумію його бажання, — промовив київський князь. — Одначе мудріше було б зачекати погожих днів, тоді подорож буде не така виснажлива для моєї дочки.
Любий батечко! Анна аж поцілувала його. Та королівські посланці були невблаганні.
— Король заприсягся на святих реліквіях, що одружиться на зелені свята. Ми повинні через тиждень вирушити в дорогу, — сказав Роже.
Хоч як це приголомшило всіх у київському дворі, а довелося змиритись.
Скромно вдягшись, Анна в супроводі молочної сестри та Пилипа пішла востаннє подивитися на численні подільські ринки, переповнені всіляким їством, прянощами, шовковими та вовняними тканинами, мідяним посудом, гончарними виробами, зброєю, хутром і коштовностями, поплескати спритним жонглерам та акробатам, посміятися з того, як перекидаються вчені ведмеді. Кожна вулиця тут мала свої крамниці: м’ясарні з різким нудотним запахом — влітку тут було повно мух і собак, яких торговці копали ногами; рибні крамнички із слизькими долівками — царство котів, що чманіли від різкого духу риби; крамнички з прянощами, торговці в яких приїздили з далекого Багдада й продавали, крім усього іншого, парфуми київським жінкам, які дуже їх любили, та ладан, що його палили перед іконами. Ринок, де торгували вишитим вбранням, став місцем зустрічей шляхетних дружинників і багатих купців; дружинники приходили сюди зі своїми жінками й доньками, і ті перебирали пальцями мінливі шовки, оксамити, різні завширшки стрічки, вуалі веселкової прозорості. Анна придбала для Ірини одну вуалетку, що дуже пасувала до кольору очей цієї дівчини. Олені вона купила оксамиту коричневого кольору, що нагадував масть її улюбленого коня. А для Пилипа княжна вибрала в славетного подільського коваля широкий ніж, схожий на дуже модний, але, на жаль, надто рідкісний арабський кинджал; на лезі ножа вона попросила вигравіювати Пилипове ім’я.
— Коли ти ще раз зустрінеш дівчину, на яку нападе зубр, то з цим ножем неодмінно здобудеш перемогу, — сказала княжна, простягаючи хлопцеві ножа.
Пилип узяв подарунок, понурив голову й почервонів.
— Довіку я більше не рятуватиму дівчат від зубрів, — пробурмотів він, стромляючи ножа собі за пасок.
— О, пресвята мати Господа нашого, попроси сина свого святого, аби він дав мені силу покинути моїх батька й матір, моїх братів, прекрасну природу й забути Пилипа. Вчини так, Господи, щоб я була вірною й коханою дружиною, гідною дочкою Ярослава й онукою Володимира Великого.
І знов Анна почала марити. Вона бачила, як провідує з батьком монастир святого Георгія, одну з численних київських шкіл, заснованих батьком, Золоті Ворота з Благовіщенською церквою, прокопані в кам’янистих берегах Дніпра Лаврські печери, де зібралися святі ченці, церкву над печерами й підмурки великого монастиря, який ще тільки зводили; батько хотів, щоб цей монастир був найкращий і найголовніший на всій Русі. Ярослав Мудрий — відтоді, як він випав в одному з боїв із сідла і кінь поламав йому в багатьох місцях ногу, — зробив своє місто місцем зустрічей і торгівлі, і воно засліплювало чужинців розкішшю палаців і церков. Жителі Києва, хоч більшість із них мешкали в жалюгідних оселях на Подолі, які до половини повгрузали в землю, пишалися своїм містом. Вони були вдячні князеві за те, що він спорудив нові фортечні мури, які оберігали їх від ворожих нападів.
Анна стрепенулась: на її плече лягла чиясь рука. Перед нею стояв чернець Іларіон — майбутній київський єпископ. Поринувши в спогади, вона цього разу не відчула того особливого запаху — суміші воску, ладану й давно некупаного тіла, — який щоразу випереджав святого ченця.
— Ти молишся не по-справжньому, дочко моя.