— Мені сказали — а при дворі стільки всякого кажуть! — нібито моє одруження з графом Валуа здивувало вас… Я знаю також, що хтось із вас висловив думку, начебто граф викрав мене і я одружилася з ним тільки задля того, щоб урятувати свою честь… Кажуть також, що я зацікавила його тільки як регентка Франції… Я рада сказати вам, що це зовсім не так — ми кохаємо одне одного… Ви, хто так кохає мою любу Матільду, можете мене зрозуміти… Ви мовчите? Сумніваєтеся в моїх словах?
Вільгельм похитав головою і нічого не відповів.
— Було б дуже прикро, коли б ви засумнівалися в мені… Безперечно, ви, як і всі тут, думаєте, що я мала б присвятити себе вихованню синів і особливо юного короля… Але король повинен тепер відійти від мене, бо то не дуже добре, коли хлопчик так довго прив’язаний до матері…
— Ви кажете нісенітниці. Я ніжно любив свою матір, і це не завадило мені стати чоловіком. Я високо цінував її ніжність, її турботу…
— Коли помер ваш батько, ви були таким самим хлопчиком, як тепер Філіпп. Ваш вітчим не замінив вам батька?
— Ніхто ніколи не замінить батька. Я знаю, що кажу… Але… що ви хочете почути від мене? Ідеться не про мене, а про вас, регентку королівства. Це одруження позбавляє вас права бути нею.
— Я вважаю інакше. Я ж бо лишаюсь матір'ю короля.
— Сумніваюся, що французькі барони згодяться на владу графа Валуа.
— Ідеться не про графа, а про мене, Анну, дочку Ярослава, великого князя Київського, вдову Генріха, короля франків, регентку, яку він сам призначив і яку барони визнали…
— Дружину Рауля Пероннського, графа Валуа, що порушив подружню вірність!
— Я забороняю вам таке казати!
— Хіба ви не знаєте, що граф лишається одруженим?
— Він розлучився з тією жінкою…
— Тільки задля того, щоб заволодіти вами.
— Хоч би й так!
Побагровівши від гніву, обоє підвелися й стали одне навпроти одного. Ціною великих зусиль герцог опанував себе.
— Пробачте мені, що я розгнівався. Як жінка ви вільна у своїх вчинках, але як королева…
Анна стояла і з затятим виглядом копала ногою купину. Потім підвела голову, подивилася на Вільгельма і з викликом посміхнулась.
— Невже я повинна відмовитися від кохання тільки тому, що Бог зробив мене королевою? Невже я повинна й далі відмовлятися від плотських утіх тільки тому, що я — вдова чоловіка, який без відрази не міг торкнутися мене?.. Чому ви так червонієте? Хіба ви з Матільдою не відчуваєте втіхи, коли віддаєтесь одне одному?.. Чому ви відмовляєте мені в щасті, яке маєте самі?.. Граф Валуа — мій чоловік, і я кохаю його так, як Матільда кохає вас… Чуєте, до нас під’їздять мисливці. Вільгельме, прошу вас, будьте моїм другом, яким ви були завжди… Ви мовчите?..
— Даруйте, я думав… Анно, люба моя, я давно присягнув вам у своїй дружбі й не порушу цієї клятви. Будьте щаслива з графом, я за вас молитимусь.
— Дякую, герцогу. Ви зробите мені велику радість.
Почуття вдячності, що осяяло королевине обличчя, зворушило герцога.
— Ну, хто з вас переміг? — спитала Матільда, уже верхи на коні.
Перші два роки після одруження з Раулем Анна майже весь час жила на землях свого нового чоловіка і їздила від замку в Перонні до замку в Ам’єні, від замку в Крепі до замку в Мондідьє, не розлучаючись із молодшими синами Робертом та Гуго. На її прохання Бодуен Фландрійський узяв на себе одноосібне правління королівством. Барони, які побоювалися впливу графа Валуа, зітхнули з полегкістю.
Філіпп часто приїздив до матері й дедалі ближче знайомився з вітчимом. Щоб не завдавати прикрощів Анні, граф і хлопчик намагалися бути люб’язними один з одним.
Наприкінці 1063 року королева-мати супроводила сина до Суассона, де юний король конфірмував дар монастиреві Сен-Крепен. Вони провели там багато днів.
Наступного року Анна народила дочку, яка невдовзі померла.
Розділ тридцять четвертий
ГАРОЛЬДОВА ПРИСЯГА
Матільда багато разів запрошувала до себе в гості Анну, і на початку літа королева вирушила з молодшими синами Робертом та Гуго до Нормандії. Жінки зустрілися з великою радістю. Як і в Анни, у герцогині на початку року померла дитина, і вона нарікала на те, що Вільгельм пішов воювати проти герцога Бретонського. Вона непокоїлася, дізнавшись, що разом з ним був Гарольд, граф Уессекський. Гі де Понтьє звинувачував його в тому, що він, зневаживши заповіт короля Едуарда, хотів відібрати в Матільдиного чоловіка англійську корону. Матільду дуже здивувала поведінка герцога, який виявив Гарольдові великі почесті, обсипав його подарунками й особисто вирядив у рицарський обладунок за те, що він урятував двох загрузлих у болоті нормандських воїнів; герцог дійшов навіть до того, що запропонував Гарольдові руку однієї із своїх дочок — малої Агати.
Анна з Матільдою вирушили на повозі із замку Лізьє до Кана; попереду їхала чимала валка запряжених мулами возів, що везли служників, шатра й харчі на багато днів. Двох жінок супроводжували охоронці й зброєносці, довкола не стихав людський гамір і собачий гавкіт. Герцогині дуже хотілося показати подрузі, як іде будівництво двох монастирів — чоловічого, присвяченого святому Етьєну, і жіночого на честь Богоматері; ці монастирі Матільда й Вільгельм зводили на вимогу папи як покуту за те, що вони одружилися, порушивши його заборону. Дев’ять років, цілих дев’ять років їм довелося чекати, поки святий ігумен монастиря Бек Ланфран домігся в папи Миколая Другого скасування присуду, що його виніс папа Лев Дев’ятий. Анну зачарувала краса монастиря на честь Богоматері й приголомшила його смілива архітектура. Анна не без заздрощів сказала подрузі:
— У тебе будівництво йде куди швидше, ніж у мене. Я вже не вірю, що побачу, коли закінчать монастир святого Вінцента!
Ці слова втішили Матільду. Вона обійняла подругу й повела її на пагорбок, з якого було видно всі багатства долини Орн.
— Не впадай у розпач. Ти теж з радістю побачиш, як виросте твоя церква на славу Ісуса Христа і його Пресвятої матері Пречистої діви. Якщо хочеш, я позичу тобі своїх будівничих. Я певна, що Вільгельм не буде проти.
— Ти завжди така щедра, люба Матільдо! Роки не зменшили твоєї доброти й не змінили твоєї вдачі.
— Це не зовсім так, моя королево, мені не раз доводилося погамовувати в собі гнів.
Здавалося, то двоє ангелів, ніжно обнявшись, у вуалетках, які розвівалися на вітрі, в сукнях — у білій королева, у жовтій герцогиня, — що тісно облягали їхні стани, приготувалися злетіти в небо. На землю їх повернув граф Мортенський, Роберт Контевільський, Вільгельмів брат по матері.
— Матільдо, невістко моя, і ви, королево Анно, нам час рушати далі, в Байє на нас чекає герцог!
Не випускаючи одна одну з обіймів, жінки знову сіли на повіз і покинули будівництво, де гордо зводилася церква — свідчення могутності герцога і його відданості вірі.
Через три дні вони прибули до Байє, зробивши по дорозі на прохання регентки Франції зупинку, щоб помолитися в монастирі Мон-Сен-Мішель.
Герцог із графом Уессекським виїхав їм назустріч. Як завжди, він був радий зустріти Анну.
— Я завжди щасливий бачити, як ви топчете нормандську землю. Ласкаво просимо, люба королево! Це — граф Гарольд, мій вікарій біля короля Едуарда. Він приїхав сюди скласти присягу вірності на святих реліквіях.
Анна, легенько кивнувши головою, привітала англійця, що, на противагу нормандцям, носив, як і весь його почет, довгий чуб і довгі вуса.
— Для мене велика честь, пані, зустрітися з регенткою прекрасного Французького королівства. Як ся має юний король, ваш син?
— Дуже добре, графе, він опановує королівське ремесло куди старанніше за мене.
— Я не сумніваюсь, що він часто просить у вас поради.
— Графе, мабуть, ці шляхетні дами хочуть відпочити, ми ще побачимося з ними сьогодні ввечері в соборі,— сказав Вільгельм, сідаючи на коня.
Кортеж під вітальні вигуки юрби повільно в’їхав до міста. Анні здалося, що серед рицарів, які супроводжували герцога, вона помітила чоловіка у масці, друга Олів’є Арльського, — того самого чоловіка, який витяг її із санліського підземелля. Вона помахом руки підкликала до себе одного зі своїх зброєносців.