— Бачиш отого рицаря в масці?
— Бачу, королево.
— Приведи його до мене.
Юнак, не гаючись, пустив свого коня в юрму вершників, які неохоче розступилися.
Пилип, побачивши, що до нього наближається вершник у французьких кольорах, за яким стежить очима Анна, збагнув: то вона послала вершника по нього. Пилип щосили вдарив острогами свого коня, аж той підстрибнув, збивши з ніг інших коней перед собою.
Почулися сповнені образи й гніву крики.
— Рицарю! Рицарю!
Зброєносців голос потонув у довколишньому гаморі. Хлопець хотів кинутись наздоганяти рицаря в масці, але йому завадив сердитий щільний натовп. Зброєносець насилу пробрався до королевиного повоза й знічено промовив:
— Пробачте мені, королево, але той рицар, як мені здалося, втік від мене, коли я став під’їздити до нього. Я не зміг переказати йому ваше прохання.
— Я бачила.
Цей випадок вельми засмутив Анну, і вона усамітнилася серед подушок на повозі, лише зрідка відповідаючи на привітальні вигуки жителів Байє.
Чому після трубадурової смерті той чоловік не відкрився їй? На всі її запитання про того дивного рицаря ніхто не зміг чи не схотів нічого відповісти. А її чоловік Рауль де Крепі казав, що під маскою приховується, мабуть, обличчя якогось вельможі,— мовляв, під час паломництва на святу землю той занедужав на проказу, і тепер Байстрюк на знак своєї покути тримає його біля себе. Цілком імовірно, але чому Вільгельм щоразу відмовляється говорити про нього?
Повіз зупинився, чиясь рука простяглась до неї і допомогла їй спуститися на землю. Перед Анною стояв одягнений у нормандські кольори вродливий підліток із лагідними очима; його обличчя Анні здалося дуже знайомим.
— Хто ти? Я тебе начебто знаю.
— Я Сімон, син Рауля, графа Валуа. Я служу у Вільгельма, герцога Нормандського.
— Син мого чоловіка!.. Ти дуже змінився відтоді, як я востаннє тебе бачила… Вже майже дорослий… Незабаром тебе посвятять у рицарі.
Розмовляючи, вони простували до входу в єпископальний палац, перед яким гостей чекав єпископ міста Байє Ед Контевільський. Він був брат по матері герцога, який і підніс його так високо, поставивши на чолі цього важливого єпископату. Незважаючи на свій молодий вік, Ед здобув серед нормандського духівництва чималий авторитет. Він зустрів королеву з увагою, гідною її стану, а невістку Матільду — з глибокою щирістю.
— Для мене велике щастя й велика радість приймати вас, шляхетні дами, в моєму чудовому місті Байє. Сподіваюсь, що вам сподобається в нас. Хай Бог благословляє вас, мої дочки!
Змиваючи з себе у ванні пилюку й утому, Анна думала про Рауля й шкодувала, що його не було поруч; їй так бракувало його міцного тіла, його пестощів… Відколи Рауль подарував Анні справжню втіху, присутність гарних молодих чоловіків завжди зворушувала її. А їх було чимало в оточенні Вільгельма. Вона все ще відчувала на собі погляд отого англійського графа, якого не любила Матільда, й аж почервоніла від хвилювання, яке викликав у неї цей спогад. Кожна ніч упродовж останніх трьох тижнів, проведених без чоловіка, що залишився у Вексені перебирати на себе успадковані від свого двоюрідного брата Готьє Мантського землі, здавалася Анні нескінченною. Вона засинала аж на світанку, виснажена мріями, невдоволена. Анна поспішала вирушити до чоловіка в Маньї, що у Вексені,— він починав там будувати замок, щоб переселити її туди ще до зими. Граф зібрав сотні кріпаків та мулярів і хотів завершити це неймовірне будівництво за короткий час, адже для вельможі Пероннського слова «неможливо» не існувало. Коли вже він забажав, щоб усе було завершено до зими, то все й буде завершено. Анна всміхнулася. Цей жорстокий і лютий чоловік, якого всі боялися, у ставленні до неї та її дітей виявився досить терплячим і добрим. Він намагався робити все для того, щоб Анні жилося приємно, оточував її трубадурами й музиками, замовляв для неї за золото книжки й розкішне вбрання. Коли Рауль не воював, він влаштовував свята, турніри, велелюдні полювання. Він давав Анні великі суми грошей для її милостинь і дарів монастирям та церквам. Він був люб’язний чоловік і любив кохатися так само, як і воювати.
Прийшли служниці допомогти королеві після ванни. В цій делікатній справі жодна з них не могла замінити Олену. Анна часто згадувала про жінку, яка колисала її в дитинстві і самою своєю присутністю й ніжністю вміла робити терпимим її осоружне подружнє життя. Зітхнувши, Анна дозволила служницям одягти себе.
Гості герцога Нормандського повільно під’їхали на парадних конях до собору, де мала відбутися церемонія присяги Гарольда.
Мабуть, Вільгельм надавав цьому акту особливого значення, бо все зробив для того, щоб цей щасливий його день назавжди запав людям у пам’ять. На будинках маяли прапори й корогви англійських та нормандських кольорів (а також французьких — на честь королеви-матері); вулиці були вкриті гілками у цвіті. Пишнота вбрання нормандського двору, кінської збруї і навіть щедрість самого сонця, яке вигравало на зброї та на кольчугах — усе це вельми вразило англійських рицарів, що супроводжували графа Гарольда. Поряд із ним їхав у розкішному вбранні єпископ міста Байє; оточений багатьма священиками та ченцями, він гордо тримав у руці скипетр святого Петра.
Взявши за руки Анну й Матільду, герцог під звуки сурм увійшов до собору. Коли знать зібралася під священним склепінням, пролунав спів ченців із монастиря Жюм’єж, підтриманий органом, яким прелат дуже пишався, бо з усіх нормандських єпископів тільки він мав цей інструмент.
Причастившись тілом і кров’ю Господніми, герцог Нормандський та граф Уессекський дістали єпископське благословення. Потім прелат кивнув головою, і служники покликали чотирьох молодих ченців. Ті принесли на позолочених ношах, вкритих розкішно вишитою тканиною, дорогоцінний ковчежець, що його поставили біля престолу. Гарольд підійшов і, поклавши праву руку на ковчежець, а ліву на престол, виголосив ледь чутним голосом перед головними нормандськими баронами давно очікувану присягу:
— Я, Гарольд, граф Уессекський, син Годвінів, урочисто присягаю бути при дворі мого володаря Едуарда до кінця своїх днів представником герцога Вільгельма й передати до його рук після смерті Едуарда Англійське королівство. Я зобов’язуюсь також передати герцоговим рицарям замок Дувр, укріпивши його на власні кошти, і щедро забезпечити харчами та зброєю інші замки в різних землях королівства, що їх герцог накаже зміцнити.
Вільгельм притис Гарольда до грудей і, на прохання графа Уессекського, підтвердив його права на володіння землями, а також усю повноту його влади.
На бенкеті, що відбувся після церемонії, англійці й нормандці так понапивалися, що потім цілих три дні похмелялись.
Анна з Матільдою в товаристві своїх придворних дам і почту обговорювали церемонію, на якій щойно побували.
— Чи не здається тобі,— промовила герцогиня, — що той Гарольд фальшивив, виголошуючи присягу?
— Я помітила тільки, що він зблід. Але ж це цілком природно, то була врочиста мить: він присягав на святих реліквіях.
— Знаю… І все ж таки я йому не вірю. Він могутній вельможа, живе при англійському дворі й має багато влади над хворим королем Едуардом. Він запевняє, що перебрався через море, щоб на прохання свого володаря зустрітися з герцогом.
— Чому б йому не повірити?
— Коли він висадився на узбережжя Понтьє і де Гі полонив його, він не мав при собі жодного паперу, який би це підтвердив. Домагаючись його звільнення, Вільгельм мусив запропонувати графові Гі чимало подарунків, навіть вдатися до обіцянок та погроз…
— Навіщо ми говоримо про того Гарольда, якщо ти зовсім не любиш його?
— Правду кажеш. Поговорімо краще про тебе. Ми з тобою не бачилися після твого одруження з графом Пероннським. Як це сприйняв король? Мені казали, що Філіпп дуже засумував і відмовлявся бачитися із своїм вітчимом…
— Це не зовсім так. Спочатку і йому, і мені було дуже важко. Ти ж знаєш, твоя мати, графиня Фландрійська, страшенно зненавиділа мене за це одруження — адже воно відбулося невдовзі після смерті її брата — і спробувала настроїти мого сина проти мене. Вона вчинила неправильно, ми з нею мало не посварилися, і то дуже серйозно, а це могло б завдати королівству в майбутньому великої шкоди. Знадобилася вся спритність архієпископа Реймського і мудрість Гослена Шонійського, щоб погамувати її гнів і помирити нас. Терплячість і добропорядність твого батька зробили решту. Що ж до короля, то він навчився визнавати й любити Рауля.