Хлопчик стиснув руку королеви й всміхнувся їй.
— Пробачте мені, мамо, що я завдаю вам стільки горя, але я відчуваю, що Всевишній кличе мене до себе… Прощавайте… я люблю вас…
Наступної ночі після Робертової смерті графиня Валуа народила мертвого хлопчика.
Розділ тридцять шостий
«МОРА»
Знову при дворі зринув страх за життя королеви-матері й пройшли відправи за неї в усій Франції та за її межами. Улюблений Аннин брат Всеволод, який став великим князем Київським, дізнавшись про нездужання сестри, прислав їй свого найкращого лікаря; норвезький король Гаральд та її сестра Єлизавета передали їй святі реліквії; Вільгельм і Матільда Нормандські пішли заради неї до монастиря Мон-Сен-Мішель; навіть папа дав знати, що молиться за неї.
Весь час, поки Анна лежала непритомна, Пилип сидів біля її ліжка, і це викликало при дворі велике невдоволення. Коли помер малий Роберт, було зроблено спробу випровадити Пилипа із замку, але Анна одразу ж, щойно Пилипа не стало біля неї, почала, перекидаючись у ліжку, плакати й кричати. Рауль де Крепі мусив дати згоду на присутність рицаря, якого він шанував за відвагу, але який і далі відмовлявся назвати своє ім’я.
— Чи ви хоч не хворі на проказу? — крикнув граф Валуа.
Незважаючи на обставини, Пилип засміявся.
— Ні, графе, я не хворий на проказу! Самі ж бачите.
Він розв’язав шкіряні зав’язки, що притримували маску, й показав своє жахливе обличчя. Серед присутніх пройшов шепіт, сповнений жаху та співчуття. Навіть Рауль зблід.
— Даруйте мені, рицарю. Залишайтеся біля моєї дружини, ваша присутність, здається, її заспокоює.
…Минали довгі місяці. Одного ясного зимового ранку графиня Валуа розплющила очі, відчуваючи водночас полегкість і втому… За довгими завісами навколо її ліжка панувало тепло; воно йшло від вогню, що його підтримував сонний слуга. Насилу підвівшись, Анна розсунула завіси. В кріслі з високою спинкою спав якийсь чоловік, якого вона прийняла за Рауля. Не прокидаючись, чоловік заворушився. Вона впізнала в ньому рицаря в масці. Якийсь внутрішній тягар знову притис її до подушок. Анна підняла руки, здивувавшись, що вони в неї так схудли. Скільки часу вона пролежала в ліжку? Вона просунула долоню під хутряну ковдру й поклала її собі на живіт. І до неї враз повернулася пам'ять. Її очі наповнилися слізьми. Вона вже ніколи не побачить рудих кучериків малого Роберта, не дивитиметься, як він, гарний і веселий, сідає на коня, не почує, як він співає київською мовою пісень її дитинства. Помер! Він помер! Бог забрав його в неї. «О Пречиста діво Маріє, ти сама була матір’ю, дай же мені сили простити твоєму Пресвятому синові, що він покликав його до себе… Я більше не відчуваю дитини, яку носила під серцем… Невже він забрав і її?..» Ніде не видно колиски! Не чути крику немовляти! В Анни ще рясніше покотилися сльози. Так, це Бог покарав її за одруження з розлученим чоловіком, Всевишній позбавляє життя дітей від цього гріховного шлюбу. Господи, який же ти жорстокий!.. Поволі молитва погамувала її сльози. Стомившись, вона задрімала.
Анна розплющила очі, коли в залі споночіло. В миготливому світлі за завісами метушилися тіні, потім чиясь рука розсунула завіси. Рицар у масці довго дивився на королеву. Він зворушено розглядав її руді коси, в які тепер повпліталися сиві пасма. До її вуст і щік повернулося трохи живої барви. Хоч Анна й схудла, вона все ще була вродлива. Королева дивилася з-під напіврозплющених повік на рицаря в масці й згадувала. Потім простягла йому руку. Перше ніж узяти цю руку, Пилип завагався. Та щойно їхні пальці торкнулись, Анна впізнала його, сама не вірячи в це. Для неї Пилип помер ще того дня, коли покинув її на дорозі до Франції.
Пилип відчув, що Анна впізнала його, але водночас збагнув, що вона просто не вірить своїм очам. Це принесло йому полегкість і воднораз глибокий розпач. Він не міг відвести погляду від жінки, яка була йому дорожча за життя. Не випускаючи її покірної руки, Пилип укляк навколішки. Так він стояв довго, неспроможний заговорити. Хоч як Анна ослабла, вона опанувала себе перша.
— Рицарю, я дякую вам. Ви зробили для мене те, чого не зробив жоден чоловік. Знайте ж, що я співчуваю вашим стражданням і молю Бога, аби він їх полегшив. А тепер ідіть звідси. Хай Бог буде милосердний до вас і простить вам ваші гріхи.
Він мусив покинути її: вона сама вимагала цього.
Анна забрала руку, і Пилип знову відчув себе як ніколи пограбованим, голим, самотнім і постарілим.
Скільки ж це часу Рауль стежив за ними? Та яке це має тепер значення — адже Пилип іде від неї і вона вже ніколи його не побачить!
— Королеві стало багато краще, графе. Тож я йду.
— Візьміть це в подяку, — сказав граф, даючи йому гаманець із золотими монетами.
Маска приховала раптовий приплив крові до Пилипового обличчя. Відчувши себе ображеним, він несамохіть потягся рукою до шпаги. Та шпаги при ньому не виявилося, він залишив її в свого зброєносця.
— Мені не потрібні ніякі подяки, графе. Віддайте це золото жебракам. Прощавайте і піклуйтесь про неї!
Не глянувши більше на графа, Пилип підштовхнув свого зброєносця, що на той час прибіг до нього, і вийшов із санліського замку.
На подив лікарів, Анна одужала дуже швидко. Після крику й сліз її охопила цілковита байдужість. Іноді навіть можна було побачити в неї на вустах дивну посмішку. Анна вже набралася досить сили й змогла побувати на врочистій відправі з нагоди відкриття монастиря святого Вінцента для ордену святого Августіна з ігуменом Льєто на чолі. На відміну від решти ченців, які ходили в білому, ці носили червоні сутани й каптури — як згадку про кров свого святого мученика дяка Вінцента.
Невдовзі після цієї церемонії прийшла звістка про смерть короля Англії Едуарда, що сталася 6 січня 1066 року, і про коронування того самого дня графа Уессекського Гарольда, який таким чином порушив дану Вільгельмові присягу. 24 квітня над Англією, Нормандією та Францією з’явилася зірка, яка, на думку жителів цих країн, сходила тут о певній порі року і яку називали кометою або кошлатою зорею; вона світила цілий тиждень. Проте дехто в Англії побачив у ній лихе передвістя: Бог збирався пролити з неї криваві сльози в покару за те, що новий король порушив клятву. У Нормандії Вільгельм побачив у зірці знак того, що Бог із ним і дає йому наказ готуватися до наступу на Англію. Герцог покликав до війська всіх — від найбільшого вельможі до послідущого злидаря. Вільгельмові брати по матері — граф Мортенський Роберт та єпископ міста Байє Ед — узялися забезпечити герцога суднами: перший — сто двадцятьма, другий — сотнею. Анна відіслала Матільді з власних коштів скриньку золота й самоцвітів на спорядження Вільгельмового війська, запевнивши обох у своїй любові до них і в тому, що вона молитиметься за успіх їхньої справи. Нормандських монархів вельми розчулила увага їхньої любої подруги.
— Анна вгадала моє бажання. Я хотіла подарувати вам це судно від імені нас двох. Якщо ви згодні, то ми могли б назвати його «Морою», — сказала Матільда.
— Люба моя подруго, ви з королевою зробили мені великий подарунок. Мені здається, я його не заслужив, але я з чистим серцем візьму цей щедрий дар від двох людей, яких люблю над усе на світі,— від вас, бо ви моя найкоханіша, найвірніша дружина, і від неї, бо вона…
— Кажіть далі!
— Це важко сказати…
— Тоді я скажу замість вас: бо вона гарна, дивовижна і недосяжна, весела й сумна, дужа й слабка. Бо вона… сподобалася вам з першого погляду!
Чоловік і жінка замовкли, лагідно дивлячись одне на одного.
— Це правда, я покохав її з першого погляду, як… Хай Бог простить мені, коли я скажу… як русалку з пісень фалезьких прядильниць. А вас, моя люба, я покохав як жінку. Хіба я вам не доводив цього багато разів, навіть останньої ночі?
— Я ніколи не нарікала на вас і завжди схвалювала вашу чисту любов до королеви, любов, яку й сама поділяю.
— Що ж, це судно ми назвемо «Мора»!
18 червня граф і графиня Валуа поїхали до Кана на освячення церкви в жіночому монастирі Святої трійці, що його заснувала Матільда. Крім багатьох дарів, які герцог і герцогиня Нормандські принесли монастиреві, вони віддали до цієї Божої обителі свою п’ятирічну доньку Сесіль. Анна й Рауль побували в місцях будівництва суден, зокрема в Барфлері, де споруджувалася «Мора». Анна сказала, що її зачарувала краса цього судна. Потім вона пішла з Раулем помилуватися селом Сен-Совер, що височіло над гирлом річки Дів; тут був зосереджений нормандський флот. їх вразили сотні суден, що ледь погойдувалися на осонні. Над водою не пролітав жоден подув вітру, в небі не пропливала жодна хмарка. Давно вже не було такого гарного літа. Жнива обіцяли бути ранніми й врожайними. Селяни вже не боялися, що їх пограбує багатотисячне військо. Сюди здалеку приходили бретонці, французи, бургундці, жителі Пуату, германці; вони наймалися до війська герцога, який обіцяв їм добру платню й непогані трофеї. Вільгельм ставив одну просту умову: не мародерствувати в Нормандії! В таборах, на превеликий подив прибульців, панувала сувора дисципліна, яка викликала в них захват. Рауля де Крепі вона теж дуже вразила. Проте водночас у таборах точилися поразницькі розмови. Найстаріші вояки згадували про невдалий похід Роберта Благочестивого; тож чи син проведе свій похід краще? Вони сумнівались у тому, чи вистачить у нього коштів; після виплати найманцям завдатку його скарбниця спорожніла. Вільгельм мусив пообіцяти воякам землю та щедру здобич за Ла-Маншем. До того ж він перебільшував, говорячи про багатства узурпатора.