— Хоч який Гарольд багатий, а проте він не спроможний вселити впевненість у своїх людей, нібито вони заберуть собі те, що належить мені. А я, навпаки, можу пообіцяти тим, хто піде зі мною, частку багатства, яке законно належить мені,— того самого багатства, що його Гарольд несправедливо привласнив! — сказав Вільгельм.
Анна з Раулем переправилися через Дів і вирушили до табору Кабур, де тисячі воїнів чекали посадки на судна. Ці воїни гамували свою нетерплячість, граючи в кості, залицяючись до дівчат, рибалячи або з криком ганяючи один за одним серед хвиль. Подеколи зчинялися бійки, але за них так суворо карали, що вони ставали дедалі рідшими. Одначе 15 серпня деякі найнетерплячіші сіли на судна, не чекаючи наказу. Це призвело до катастрофи: зустрічний вітер, що раптом здійнявся, кинув одні судна на інші. Були жертви, яких поквапилися потайки поховати.
І знову немилосердно припікало сонце. Ні найменшого вітерцю. Пригнічені рицарі та їхні зброєносці пильно вдивлялися в біле від спеки небо. На довколишніх полях ішли жнива. Тільки селяни бурхливо виявляли свою радість: завдяки рішучості їхнього герцога нероби вояки не грабували полів, а багатий врожай віддаляв страх перед голодом.
Наприкінці серпня Анна з гордістю й радістю побачила, як із Барфлера припливла «Мора» з двадцятьма веслярами; на ній майорів штандарт святого Петра, що його разом із своїм благословенням прислав Вільгельмові папа Александр. Юрма воїнів, зібравшись на березі, вітала гучними криками появу судна в гирлі. Ланфран, що став ігуменом монастиря святого Етьєна, поблагословив судно у присутності герцога й герцогині Нормандських, графа й графині Валуа, баронів, рицарів і всіх тих, хто мав узяти участь у поході. Відтак герцог зі своїм почтом подався до бонвільського замку.
Щоб згаяти час і розважити гостей, Вільгельм наказав привести труверів та менестрелів, які оспівували подвиги нормандських завойовників в Італії.
Раптом погода зіпсувалась, і здійнявся такий шторм, що про вихід у море годі було й думати. Вільгельм наказав усім молитися й відправляти в церквах службу Божу, а також заснував під Бонвілем монастир святого Мартіна, сподіваючись випросити так милосердя в неба. Роздратування в таборах вихлюпувало через край. Нарешті шторм ущух, і вітер, хоч і далі лишався сильним, став рівним. 10 вересня герцог наказав суднам знятися з якорів і вирушити вздовж нормандських берегів до гирла Сомми. Анна з Матільдою сіли на борт «Мори», яка на світанку підняла якір. Було холодно, і жінки, попри свої підбиті хутром накидки, тремтіли й горнулись одна до одної. «Морд» йшла під вітром на чолі флоту. На скелях, на піщаних берегах і в портах зібралися з усього краю юрби нормандців; радісними криками вони проводжали на війну чоловіка, якого вже не наважувалися називати Байстрюком. Нараз вітер повіяв ще дужче й поніс судна до берега. «Мора» чинила відчайдушний опір фатальному натиску, але багато суден не змогли побороти вітру. На очах у юрби одні судна перекидалися, інші розбивались об берег. Матільда з Анною стали навколішки і, схопившись за щоглу, молилися. Анну опосіли безладні думки; їй здалося, ніби вона почула, як її брат Володимир розповідає про морський бій, що його він програв візантійцям.
Зблідлий Вільгельм, обличчя якого шмагали солоні бризки, віддавав накази. «Мора» хоробро боролася. Нарешті шторм ущух, ополудні «Мора» кинула якір біля Сен-Валері. Тут герцог Нормандський підрахував свої втрати; вони були великі — загинуло багато воїнів, коней, суден. Разом з Гі де Понтьє та вірними людьми він пройшов узбережжям і розпорядився таємно поховати загиблих, що їх викинуло море. Вільгельм наказав якомога применшити втрати, втішити тих, хто залишився без нічого, й удвічі збільшити воїнам порції м’яса та вина.
У таборі, який швидко розкинувся в Сен-Валері, знову потяглися дні чекання. Було холодно й вогко, часто йшли дощі. Коли Вільгельм не молився в церкві, то його нерідко можна було побачити на березі; він пильно вдивлявся в небо, а вгледівши, як на дзвіниці повертається півник, здригався. Він розпорядився пронести вулицями міста святе тіло сповідника Валері. Анна з Матільдою провідували хворих і поранених, підбадьорювали їх добрими словами та подарунками. їхні провідини погамовували збудження та роздратування воїнів і додавали їм мужності.
Незабаром до Сен-Валері надійшла звістка про те, що норвезький король Гаральд, прозваний Гардрадою, висадився на півночі Англії. Хоч які хоробрі були в Гарольда війська, а в Йорку вони зазнали поразки. Вільгельм побачив у цьому знамення того, що Бог на його боці, і привітав перемогу норвежців.
— Мабуть, Гардрада теж прагне англійської корони, — сказав йому брат Одон.
— Тоді ми оголосимо йому війну й проженемо його звідти!
Ці слова нажахали Анну. Вона й думки не припускала про те, що Гаральд і Вільгельм стануть воювати один проти одного.
— Пане, коли ви опинитеся перед ним, то згадайте, що він — чоловік дуже дорогої мені Єлизавети і що я його ніжно люблю.
— Пані, обіцяю вам не забувати про це…
Розділ тридцять сьомий
ТНОR АЇЕ!
У ніч з 27 на 28 вересня 1066 року дощ ущух, і повіяв південний вітер. Герцог наказав підняти якорі. Побувавши востаннє на відправі в церкві Сен-Валері, він подався на берег, де стояло його судно. Проводжати Вільгельма пішла разом із придворними дамами, графом і графинею Валуа герцогиня, на яку він поклав правління Нормандією.
— Дружино моя, я довіряю вам прекрасну країну Нормандію. Мудро правте нею весь той час, поки мене тут не буде. Вам допомагатиме своїми розумними порадами мій і ваш вірний друг ігумен Ланфран. Хай Господь Бог, Пречиста діва Марія та святий архангел Михаїл допомагають вам берегти країну так, як ви бережете своїх дітей, — сказав Вільгельм, ніжно поцілувавши Матільду.
— Будьте певні, мій володарю, я зроблю все, щоб ви були задоволені мною. Будьте обережні. Хай Бог принесе вам перемогу!
Герцог обернувся до Анни й укляк одним коліном на землю.
— Ви теж, королево Анно, хрещена мати мого прекрасного судна, моліться за мене.
— Немає й дня, щоб я не молилася за вас. Відтепер і аж до вашої перемоги я молитимусь іще більше. Хай Бог вас береже, Вільгельме!
Герцог підвівся, повернувсь до Рауля де Крепі, що стояв біля своєї дружини, і сказав:
— Графе, піклуйтеся про королеву, ви ж самі знаєте, яка вона дорога мені.
— Вона й мені дуже дорога, ваша величносте, і не треба мені нагадувати про те, що я маю піклуватися про свою дружину. Я заздрю вам, що ви вирушаєте на війну. Якби не той тягар, що лежить на моїх плечах, я приєднався б до вас. Хай Бог вас береже, Вільгельме!
Коні, яких уночі перевели на судно, стояли сумирно; тепер вантажилася решта війська. Завойовник та його воєначальники повклякали навколішки, щоб прийняти останнє благословення від єпископа міста Байє. Махнувши на прощання рукою, він зійшов на борт «Мори», на носі якої сурмач сповіщав про відплиття. Флот повільно вибрався на веслах з фарватеру і, допливши так до коси Удрель, напнув вітрила.