— Щоб я вам допоміг?
— Так. Спершу розшукати цього чоловіка, а потім дозволити мені, якщо мій син король буде проти цього, повернутися вмирати на береги озера Ільмень.
— Не сподівайтесь нічого від мене! Гадаю, у вашого сина вистачить мудрості заборонити вам цю подорож. Ви були королевою Франції, ви — матір короля; ваше місце тут.
— Ні, любий Вільгельме. Нате ось, візьміть: як побачите Рицаря в масці, передайте йому це і скажіть, що я чекаю на нього.
— Я цього не зроблю!
— Ви зробите це з любові до мене.
Повернувшись до замку в Крепі, Анна проводила довгі дні біля ліжка свого пасинка, тяжко пораненого Філіпповими воїнами. Сімон молив Пречисту діву Марію зберегти йому життя, щоб він міг виправити батькові помилки. Богоматір, зцілителька хворих, почула Сімона й зглянулася на його благання. Тоді Сімон виявив бажання покинути світське життя й постригтися в ченці. Зі згоди мачухи він перевіз батькове тіло з Мондідьє до церкви святого Арну в Крепі. Коли перезаховували останки, Сімон захотів знову побачити батькове обличчя, але час своє зробив.
— Невже це тіло Рауля, воїна, який так володів мистецтвом влаштовувати облоги?! Ось де закінчується слава сильних світу цього! — скрикнув Сімон.
Це тільки збільшило його бажання піти до монастиря.
Вексен він залишив французькому королеві.
Королева-мати зрештою вволила синову волю: спершу поселилася в Мелені, а потім у Санлісй, де знову стала провідувати бідарів та школи, що їх колись створила.
23 травня 1075 року вона супроводила Філіппа до Блуа, де підписала дарчу грамоту на користь монастиря Понлевуа.
Коли Анна повернулася з цієї подорожі, до неї звернувся з проханням прийняти його посланець від герцога Нормандського, який вручив їй листа від свого господаря та перстень. Побачивши персня, Анна скрикнула й знепритомніла. До неї кинулися придворні дами, але вона скоро прийшла до тями. Посланець, уклякши одним коліном на землю, стривожено дивився на королеву; герцог звелів бідоласі переказати йому після повернення кожне слово королеви й описати кожен її жест. Та чи не покарають його за те, що він несамохіть так приголомшив королеву?
Віднедавна в Анни почав слабнути зір, і вона не змогла прочитати Вільгельмового листа. Королева покликала Бланш де Шовіньї, єдину з придворних дам, що вміла читати, й попросила її пошепки прочитати листа. Решта жінок вийшли з кімнати. Бланш, затинаючись, почала читати.
— «Королево Анно, отримавши цього листа й персня, ви зрозумієте, ще мій васал і друг, Рицар у масці, повернувся додому. Побачивши вашого персня, він мало не впав мертвий. Те, чого не змогли зробити невірні, міг зробити ваш подарунок. З любові до вас і до мого друга я згоден бути вашим посередником у короля Філіппа. Я беруся за це з великою прикрістю, але страждання мого друга, його щира віра в Бога й бажання дотримати присяги, а також, звісно, ваше настійливе прохання так вплинули на мене, що сьогодні я згоден зробити те, в чому колись вам відмовив. Посланець, який приїхав до вас, має листа для вашого сина короля; там ідеться про те, що я не заперечуватиму проти передачі йому графом Сімоном де Крепі Вексена, але лише за умови, що він дозволить вам поїхати помолитися на могилі матері й що я надам у ваше розпорядження судно та рицарів, щоб ви здійснили цю благородну подорож. Судно те ви добре знаєте, бо я спорудив його завдяки вашій щедрості й щедрості моєї любої дружини; на ньому я, рішучий і гордий, вирушав завойовувати Англію. Одне слово, я маю на увазі «Мору». Ви, певна річ, здогадуєтеся, що ми, королева Матільда і я, довіряючи ваше дорогоцінне життя цьому любому нам судну, засвідчуємо вам свою любов. Хай Господь Бог, Пречиста діва Марія і святий архангел Михаїл будуть вашими проводирями в цій небезпечній подорожі. Я вже замовив молитви за її успішне звершення й за ваше найшвидше повернення до нас. Вільгельм, герцог Нормандський, король Англії».
Бланш де Шовіньї, прочитавши листа, стояла навколішки перед королевою і дивилася на неї сповненими сліз гарними очима.
— Ох, не покидайте нас, королево! Що буде з нами без вас?
— Твої сльози зворушують мене, дитино моя. Витри їх, сама ж бачиш, ще я щаслива.
— Візьміть мене з собою!
— Якщо король дозволить, я візьму тебе, моя голубко. Будеш моїми очима, бо невдовзі я вже нічого не бачитиму.
Філіпп, отримавши Вільгельмового листа, страшенно розгнівався й пригрозив розірвати недавно укладений мир. Дружина його, королева Берта, яка ніколи не любила свекрухи, зауважила йому, що нейтралітет нормандців щодо Вексена куди важливіший, ніж задумана подорож. Король досить легко згодився з нею, особливо коли довідався, що це нічого йому не коштуватиме: Анна володіла чималими багатствами, які їй подарував іще за життя Рауль де Крепі.
Філіпп згодився, щоб Анна вирушила в дорогу наступної весни.
Розділ сороковий
АННА ПОВЕРТАЄТЬСЯ
Про свої два роки, проведені в Палестині, Рицар у масці нічого не розповів, хоч як цього домагався Вільгельм та його барони. Пилип лише запевнив їх, що ні разу не зганьбив своєї честі й що поцілував гроб Господній. Він привіз у золотій скриньці порох із цього гробу й вручив скриньку герцогові-королю.
Після бенкету, влаштованого на честь повернення Пилипа, Вільгельм забажав поговорити з ним віч-на-віч. Герцог сказав другові, що дуже радий бачити його живим і хотів би назавжди залишити його в себе. Щоб іще дужче зміцнити їхні зв’язки, Вільгельм запропонував йому руку однієї зі своїх дочок. То була велика честь для Пилипа, і він саме так це й зрозумів. Пилип укляк на одне коліно й, не приховуючи хвилювання, відповів просто:
— Вельможний королю, ніхто не був такий великодушний до мене, як ви. Невже ви бажаєте пов’язати долю однієї з принцес із долею бідолашного мандрівного рицаря, що має лише коня та зброю, якою завдячує вашій доброті? Я не виявив би вам своєї вдячності й любові, коли б не згодився прийняти те, що пропонує мені ваша дружба. Але ви й так заплатили мені дуже багато за все, що я робив для вас тільки тому, що ви ставилися до мене, як до… брата.
— Ти сказав правду, я ставлюсь до тебе, як до брата, тож і хочу вшанувати тебе, як брата. Ти не бідний, бо сьогодні я відписав тобі в подарунок замок у Серізі, землі й маєтки, що належать, до нього, а також великі володіння в Англії. Мій майбутній зять має бути гідний свого нового титулу.
— Ваша величносте, ви робите мені великий подарунок, але я не можу його прийняти.
— Ти ображаєш мене. — Я не можу його прийняти, — повторив Пилип глухим голосом. — І ви це самі знаєте.
Вільгельм теж розхвилювався, довго дивився на друга, а тоді промовив:
— Даруй мені. Я хотів випробувати тебе, пересвідчитися, чи ти її не забув.
— Королю, там я намагався забути її то в молитвах, то в найбруднішій розпусті, то навіть у кривавих бійках. Та не зміг. Один святий чернець звільнив мене від моєї присяги, але все марно, зробити це може тільки вона.
— Отже, ти й досі кохаєш її, незважаючи на час…
— Час тільки зміцнив моє кохання. Якби вона навіть дуже постаріла і чоло вкрилося зморшками, я все одно впізнав би новгородську княжну.
— Новгородську… І ти не забув про те місто?
— Я багато подорожував, але кращого міста й привітніших людей ніде не бачив.
— Хотів би туди повернутися?
Перше ніж відповісти, Пилип, схвильований, довго мовчав.
— Без неї?.. Хіба ти, королю, не розумієш, що те місто було найкраще, бо схоже на неї, бо горде й вільне, як вона? Новгород без княжни — це вже не Новгород, а звичайнісіньке місто.
— Гаразд. На ось, це вона тобі передала.
Коли Пилип узяв перстень, подарований Анні ним-таки стільки років тому, йому здалося, що він ось-ось помре від щастя. Вільгельм, побачивши, як Пилип скам'янів на місці, занепокоївся.
— Друже, отямся!.. Гадаю, ти не розкиснеш, мов жінка.
По срібному Пилиповому обличчю покотилися сльози. Вільгельм підвівся й відв’язав маску на другові. З’явилося нещасне порубцьоване обличчя. Герцог обійняв Пилипа й заплакав разом з ним.