— Йди сюди, маленьке, йди, не бійся мене!
Коли Анна взяла оленятко на руки, воно й не ворухнулося. В тваринки страшенно калатало серце, вона вся тремтіла. Анна загорнула її в своє хутро й лагідно заговорила до неї.
Під чиєюсь важкою ходою захрускотіла мерзла земля. До Анни підходив вершник. Його обличчя було перемазане землею й кров’ю. Анна дивилась на нього, не приховуючи цікавості. Так вони роззирали одне одного кілька хвилин. Він аж кипів від люті, що програв перегони й упав на землю на очах у жінки. У жінки, яка, замість лікувати його, пестила тварину, навіть не здогадавшись поправити на собі вбрання; жінки, що виставила напоказ свої коси, які мав право бачити тільки її чоловік. А Анна гадала, що він чогось вичікує, перше ніж піти своєю дорогою. Він заговорив до неї хрипким голосом, але слів його вона не розуміла. Десь заревла олениця. Маленьке оленятко на руках у Анни стрепенулось і собі подало чутний голос.
— Тебе кличе твоя мати. Йди до неї!
Поцілувавши ніжну мордочку оленяти, Анна відпустила його, і воно побігло в хащі. Аж тепер вона підвелася й підійшла до незнайомця. Він, схоже, був серйозно поранений. Княжна торкнулася пальцями його підпухлого обличчя, і воно здригнулося. Анна оглянула землю довкола себе. Під деревом вона назбирала жменю моху й намочила його в джерельці, що било з-під каміння. Відтак дала знак вершникові сісти і, скинувши з нього шолома, заходилася обережно витирати йому обличчя. Коли вона змила з нього землю й кров, то побачила, що рани не дуже серйозні, крім тієї, яка тяглася від ока до вуха. Анна розгублено дивилася на кров, що все цебеніла й цебеніла.
— Ляжте, — сказала вона.
Незнайомець, вельми здивувавшись, ліг на землю. Це був плечистий, кремезний чоловік, високий на зріст і молодий, але з грубими, різко окресленими рисами обличчя, добротно, хоч і просто, вдягнений; він був без бороди, з коротко підстриженою чуприною. Незнайомець мовчки дивився на цю розпатлану дівчину, яка щось шукала в прив'язаній до сідла торбині. Нарешті вона дістала якусь пляшечку, відкоркувала її і піднесла собі до носа. З її задоволеного вигляду він здогадався: вона знайшла те, що шукала. Дівчина скропила рідиною жмут моху й приклала його до рани. Вона тримала мох доти, доки кров перестала цебеніти. Примруживши очі, чоловік стежив за дівчиною, що схилилася над ним: її напахчені коси спадали йому на груди. Вона не була схожа на жодну з тих жінок, яких він знав; вона була вища й міцніша за них, мала куди зухваліші очі, впевненіші рухи, густіші коси і, що особливо вражало, була дуже вродлива! Чоловік зробив спробу пригорнути її, та не зогледівся, як у вільній руці в дівчини з'явився кинджал.
Раптом лісову галявину наповнили крики людей та іржання коней. Під'їхали Олена, зброєносці та проводир. Не встиг кінь годувальниці зупинитись, як вона, хоч була й досить огрядна, зіскочила на землю.
— Дитино моя, дитино моя, з тобою нічого не сталося? Якого ж страху ти нагнала на мене! Зглянься наді мною!
— Не кричи на мене, Олено, я змагалася наперегони з оцим рицарем. Я виграла, а він упав з коня, і тепер я лікую його.
— Я бачу, що ти його лікуєш! Він серйозно поранений?
Анна показала жмут моху.
— Кров більше не йде… Пане, — звернулася Олена до пораненого, — ваше щастя, що ви натрапили на мою господиню. Вона так добре вміє лікувати, що простолюд у нас удома прозвав її Морою.
— Морою? — прошепотів незнайомець і знепритомнів.
— Він утратив багато крові. Треба розшукати його людей.
Цієї миті на галявину виїхав чималий загін і оточив їх. Чоловік в одежі ченця схилився над пораненим.
— Що сталося з герцогом?
— Здається, він упав з коня, — сказав один із зброєносців.
— Ви з Франції? Що ви робите в цих місцях?
— А що ви тут робите, панотче?
— Юний зухвальцю, ти знаєш, із ким розмовляєш?
— Ні, але здогадуюся, що маю справу з вельможними особами. Мене звати Арно Лаонський, а оце — мій брат Віктор Данп’єрський. Ми з почту єпископів Шалонського й де Мо, гостей архієпископа Нюрнберзького. Але ж… Куди це вона знову подалася? Пані!.. Пані, зачекайте нас…
Зброєносці скочили на коней і кинулися вслід княжні, якій набридло це базікання.
— До побачення, панотче! — лише встиг крикнути Арно й зник у лісі.
Чоловік в одежі ченця знизав плечима і обернувся до пораненого. Той розплющив очі.
— Моро!
— Що ви кажете, ваша величносте?
— Де та дівчина, що лікувала мене?
— Поїхала. Її супроводжують французькі зброєносці.
— Я хочу розшукати її.
— Це неможливо, ваша величносте, ми повинні приїхати до імператора без запізнення. Тільки імператор може поклопотатися про вас перед папою.
Той, кого чернець називав «ваша величність», важко підвівся.
— Ви, отче, маєте слушність. Але я залюбки віддав би одне з моїх міст, аби тільки дізнатися, хто та дівчина.
— Вона, безперечно, з почту руської княжни, по яку послав своїх людей король Генріх. Він має намір одружитися з нею.
Герцог голосно розреготався.
— Той чоловік нічим не загрожує непорочності сердешної дівчини! Та коли вона така гарненька, як оця мисливиця, то, слово честі, я хочу потиснути їй руку!
— Ваше величносте, ви маєте всі надії одружитися з принцесою Матільдою, тож не думайте про іншу жінку…
Герцог і чернець посідали на коней, що їх тримали зброєносці.
— Як завше, ви, отче, маєте рацію. Забудьмо про дівчину, яку звати Морою.
— Морою?
— Так сказала жінка, що супроводжувала її.
— Мора… Мора… Чарівниця!
— Що ви кажете? Я нічого не розумію…
— Здається, Мора, якщо я не помиляюсь, — ім’я однієї чаклунки зі слов’янських легенд. Вона без угаву заплітає свої коси й цим спокушає тих, хто наближається до неї.
— Чарівниця Мора… Це ім’я їй пасує: пахощі її довгих кіс зачарували мене. Ох!
Остроги й вигуки зірвали з місця коней, і ті, заіржавши з люті й болю, помчали лісом.
Нарешті Анна та її супутники дісталися до невеличкої дерев’яної каплиці, де старий чернець продавав реліквії святого Зебальда.
— Це тут могила святого? — спитала Олена у проводиря.
— Ні, цю каплицю спорудили на місці, де стояла його хижка, а могила в місті. Я думав, княжна саме тут бажала поклонитися його пам’яті.
Олена насилу стрималася, щоб не дати проводиреві ляпаса. Збагнувши, як він завинив, бідолаха впав навколішки.
— Прошу вас, не розповідайте нічого панові архієпископу, він накаже виколоти мені очі!
— І це було б по заслузі,— пробурмотіла Олена. — Тобі пощастило, що з княжною нічого не сталося, а то я сама виколола б тобі очі й вирвала б язика і серце!
Анна, що вже зайшла до каплиці, молилася перед грубо виліпленою статуєю Пречистої діви, яку осявало мерехтливе світло воскових свічок.