Для українського читача напевно буде цікавим почути французьку думку про українську державу Ярослава Мудрого. З цією метою наведемо голос одного французького історика кінця XIX сторіччя. Ось що пише він:
«Зрештою, не слід применшувати силу й багатство Росії — або принаймні великого князівства, якого головою й серцем був Київ — в епосі, про яку йде мова. Тому що в наших національних анналах, не знаходимо до того часу ніяких вісток про неї, було б глибокою помилкою думати, що ця держава була ще напів варварською країною, поділеною між незалежними й ворожими племенами, які показує нам історія аж до VIII сторіччя. Навпаки, під впливом ґеніяльного володаря Рурика й його наслідників південна Росія здобула собі передове місце на Сході. В часи Ярослава князівство, якого столицею був Київ, було вже більш споєною, більш просторою й, може навіть, більш могутньою монархією, ніж королівська Франція, її народи дістали від греків початки цивілізації; багато разів ходили вони переможними походами аж до воріт Констянтинополя й збагачувалися воєнною добиччю в Візантії, яку примушували купувати мир. Коли ж не воювали з Візантією на власний рахунок, то наймали за добрі гроші її імператорам наємників, а якщо не знаходили нагоди воювати з нею чи проти неї, то займалися поплатною торгівлею з її багатими купцями.
«Сам Київ був місцем зустрічі для голяндських, мадярських, німецьких і скандинавських купців, що мали в цьому місті свої окремі дільниці. Грецькі мистці величаво прикрашували палаци Києва й 400 його церков. Сучасний західній літописець, Адам з Бреми, називав Київ «суперником Константинополя й славою грецького христіянського світу».
«Якщо Франція початку XI століття мала вищі ідеали, численніші вогнища цивілізації й, здавалося, йшла швидше дорогою матеріяльного й морального поступу, то все таки вона без ганьби для себе могла взяти собі королеву з Росії, і це тим більше, що ця королева мала принести для свого чоловіка, як це без сумніву мусіло статися, величезне віно в добрих золотих монетах, битих у Візантії».
Сила, блиск і багатство княжого двору Ярослава, велич і слава столичного Києва — широким розголосом котились по Европі. Не диво, що всі володарі шукали приязні могутнього українського князя й старалися споріднитись з його родом. Таким чином з численних своїх синів, найстаршого оженив Ярослав з донькою Гарольда, останнього англійського короля саксонської крови. Третього з черги оженив зі Штадською графинею, сестрою Бурхгарда, князя й єпископа трієрського князівства. Четвертий син оженився з донькою Костянтина XII Мономаха, візантійського імператора. Найстаршу доньку віддав Ярослав за норвезького короля Гарольда, третю з черги за мадярського короля Андрія, а друга по старшинству Анна мала вийти заміж за французького короля. Ці широкі споріднення, що йшли від візантійського імператорського двору аж на другий кінець Европи до англійської королівської корони, спонукали істориків назвати українського монарха «тестем Европи». Тим то, друга донька Ярослава, Анна була найкращою партією, про яку тільки міг мріяти наслідник молодої ще й не дуже міцної капетинзької династії.
4. — Чи віра Анни Ярославни була перешкодою для її одруження з католицьким королем?
Більшість російських істориків обстоює погляд, що, приїхавши до Франції, Анна Ярославна була православної віри й після свого одруження з французьким королем-католиком далі міцно держалася цієї віри. Це питання заслуговує на пильну увагу й ми постараємося його розглянути.
Обговорім найперше стан, в якому знаходилася українська Церква того часу. Відомий історик української Церкви, Микола Чубатий, так малює перші часи христіянства в Україні:[3]
З першими відомостями про печатки української держави з другої половини IX сторіччя вяжуться й перші відомості про місійну діяльність у старій Україні, ведену з доручення візантійського католицького патріярха Ігнатія. Це діялося за князів Аскольда й Дира коло 870 року. Від того часу христіянство не було вже чимсь чужим в Україні. За князя Ігоря було в Україні вже багато христіян. Доказом цього може служити факт, що в заключенні другого українсько-грецького договору поважну частину членів українського посольства становили христіяни, а в самому Києві існувала вже христіянська громада, що мала свою парохію при церкві св. Іллі.
Сам Ігор не був христіянином, але його дружина св. Ольга, охристившись в Царгороді 957 року, відкрила широко брами для христіянської місійної праці в Україні. В перших роках володіння св. Ольги бере перевагу східне христіянство, а в останніх західне. При співпраці цісаря Оттона місійну працю в Україні веде західній єпископ Адальберт (961–962). Тоді не судилось Ользі довершити христіянізації України, бо владу в державі перебрав з її рук Святослав Завойовник, останній поганський лицар України.
Його наслідник Ярополк, вихований св. Ольгою, не тільки сам був христіянином, але й дозволив свобідно ширитися христіянству по Україні та закінчив своє коротке володіння як провідник христіянської партії коло 980 року. З трагічною смертю Ярополка та перемогою Володимира настав час поганської реакції, що тривала зрештою коротко. Володимир скоро зрозумів силу христіянської віри. В 988 році приймає в Корсуні з рук грецького духовенства хрищення, але до христіянізаційної праці покликує не грецьке духовенство, а болгарських духовників, що почали в Києві працювати під проводом корсунянина Настаса, першого, мабуть, київського єпископа. Десь коло 1000-ного року покликає Володимир болгарського, знову ж не грецького, архиєпископа Івана, створюючи таким чином у своїй державі самостійну церковну провінцію, що за прикладом тодішнього болгарського Патріярхату, зберігала звязки і з Апостольським Престолом в Римі і з візантійським Патріярхом.
Щойно за Ярослава Мудрого, коли впав болгарсько-охридський Патріярхат, вдалося Царгородові перший раз втягнути київську митрополію в ближчу залежність від себе та посадити в Києві митрополита-грека коло 1030 року. Ця перша залежність української Церкви від Царгороду тривала неповних 15 років до чергової війни України з Візантією (1043-46). Після війни київська митрополія унезалежнюється від царгородського патріярхату й 1051 року, без згоди царгородського патріярха, на митрополичому престолі засідає перший митрополит-українець Іляріон. Таким чином між Києвом і Візантією прийшло до формального розриву три роки перед відомим роздором Михайла Керулярія від Риму (16 липня 1054 р.), що поділив єдину досі Христову Церкву на два ворожі табори. Ярослав Мудрий помер три місяці перед остаточним розривом між східньою й західньою Церквою, а усамостійненій київській митрополії з митрополитом Іляріоном на чолі довелося зайняти виразне становище супроти церковного роздору й його протаґоністів.
Шанси Риму в Києві були тоді кращі, тому й не диво, що папські посли, кинувши анатему на Керулярія в царгородській Софії, їдуть до Києва, де знаходять повну піддержку київського князя Ізяслава (сина Ярослава Мудрого), преподобного Теодосія Печорського та преподобного Степана, пізніше ігумена Печорської Лаври. За Царгородом заявився переяславський князь Всеволод і преподобний Антоній Печорський. Свою церковну орієнтацію недвозначно зазначив князь Ізяслав, коли в 1075 році визнав себе ленником римського Апостольського Престолу й мав навіть прийняти королівську корону з рук папи Григорія VII.
По смерти Ізяслава перевагу в Києві беруть царгородські впливи, що зазначилися митрополитуванням двох греків: Івана II та Івана III (помер 1089 р.). Римські впливи находять собі пристановище на Волині в князя Ярополка Ізяславича та у володимирського єпископа Степана. Після смерти Івана III на митрополичий престіл дістається переяславський єпископ Єфрем, знов, мабуть, українець. Римська орієнтація проявилася тоді в українській Церкві знаменним кроком — заведенням в 1090-тих роках суто латинського свята — перенесення мощів св. Миколи (теплий Микола), незнаного в ні одній східній Церкві, крім київської.
Переломовою подією в історії української Церкви е вступ на митрополичий престіл грека Никифора І (1104). Тоді вперше київська митрополія станула недвозначно по стороні царгородського Патріярха, зриваючи звязки з Римом. Новий митрополит починає гострий курс проти папи і римської Церкви, щоб викорінити живі й міцні впливи, які мала тоді в Україні римська Церква. Такий курс тривав ще за двох дальших митрополитів греків до 1145 року та скінчився гострою реакцією українського з походження духовенства проти переваги греків у митрополії.
[3]
Микола Чубатий: «Українська Католицька Церква», Українська Загальна Енцикльопедія, Т. III. — Львів, Станиславів, Коломия, 1937.