Звісно, то, радше, нещасні випадки…
А щодо «ДУГИ» — то цілеспрямований дослід. Дослід із створення сигналів, які здатні впливати на психіку людей.
Їм же мало, бач, одну особу мордувати. Масштаби надавай! Звуком можна навмисно повалити в паніку натовп, підрозділ, цілі міста. І грошей на такі досліди не шкодували. Як на ту їхню ДУГУ. Якщо звук посилити, то й не тільки тоненькі судини порозриваються, а й внутрішні органи. Вушні перетинки полопаються, серце зупиниться.
Як хто з глузду зійде чи помре — то байдуже. Жінки інших понароджують. Оце люди добре навчилися — нехтувати чужим життям.
Ми, наприклад, ніколи своїх не вбиваємо. Навпаки, намагаємось чим більше їх народити. У нас он колонія розростається чим більше. Як хто помре всередині помешкання, вигортаємо нагору, аби інші не потруїлися. Є для цього спеціальні працівники-могильники.
А вони за старих часів як діяли?
Якщо вмирала якась поважна персона, разом з ним ховали жінку, слуг, коней. Людей отруювали або задушували. Коней вбивали ударом по голові. Здорових коней, не калічних. Хто мені пояснить, чим ті коні завинили? А разом з трупами людей і тварин ховали коштовності, зброю, його власні речі. А потім це місце треба було стерегти, аби не порозкрадали. В чому сенс так опікуватися мертвими? Краще б про живих думали!
Я почав часто подумки сперечатися з ними, з людьми. То вони можуть заперечити: та коли воно таке було! Тисячу років тому! Ми ж тепер цивілізовані!
То чому ж ви, як такі цивілізовані, вчинили гірше варварів, коли вивезли з Зони людей, збрехавши, що на два-три дні? Вони й позалишали домашніх тваринок вдома. Їжі побільше поклали — і залишили. Ви уявляєте, як ті тварини повільно болісно помирали? Не від голоду, від спраги!
Зізнайтесь, чи не гризло вас сумління, коли ви ходили по квартирах, збирали тіла тих нещасних, аби запхати в холодильник, а згодом вже закопати? То краще б убили, як ті прадавні скіфи!
Що там казати! А останній їхній експеримент з вакуумним вибухом? Тварин в Зоні майже не залишилося. А навіщо їм це, Я так досі і не збагнув.
Одного разу в Зону забігла лисиця. На вигляд була не дуже гладка, наче останнім часом не доїдала. Побігала-побігала, а знайти нічого не знайшла. Дурненька! Люди ж все винищили! То доки тваринки знову сюди населяться, багато часу мине.
Лисиця побігла за край Зони. То й Я вирішив піти слідом, заразом подивитися, як там життя за межею.
По дорозі лисиця зазирнула в добре замаскований хід в нору. Звідтіля долинув писк і несміливий гавкіт. Он воно що! Їй треба було годувати малюків.
Лисиця визирнула назовні, сторожко озираючись. Нікого не побачила. Мене, звісно, вона не враховувала. Побігла. Я за нею. Але втратив її із виду та побіг на запах. А коли знов її побачив, вона стояла серед величенького городу перед сільською хатою. То таке людське помешкання, Я вже знав.
У дворі перемовлялися два чоловіки, дивлячись на лисицю:
— Ти бачиш, знову прибігла! Острах геть загубила! Вже серед білого дня з’являється. Скільки вона в тебе курей зарізала?
— Багацько! Та більше цій злодюжці не жирувати. Я кілька пасток налаштував.
— Та вони, кажуть, вже такі розумні стали! Все, що пахне залізом, оминають десятою дорогою.
Другий чоловік самовдоволено пирхнув:
— Та й ми ж не дурнішаємо! Я залізо смальцем намастив. Нумо до хати та через вікно поспостерігаємо, хто з нас розумніший.
Чоловіки зникли за дверима. Лисиця трохи постояла, поводячи схудлими боками. А потім прожогом побігла в бік курника.
І через мить пролунав відчайдушний вереск тварини, в якому відбився біль, жах і безнадія живої істоти, яку намертво вхопили залізні щелепи капкану.
Чоловіки вийшли з хати. Один з них ніс дерев’яний кілок.
Підійшли до бідної тварини, що намарно намагалася перекусити залізо.
— Що, спіймалася, злодюжка? Більше не крастимеш!
І з усієї сили опустив кілок на голову лисиці. Та кілька разів судомисто шарпонулася й завмерла.
— Шкурку зніматимеш? — поспитав один чоловік у другого.
— Яка в неї зараз шкурка! Та й хто знає, може в неї сказ або ще щось. Викину в балку.
Він піддів мертву лисицю на кілок. Вона ще не захолола, тож звисла, немов ганчірка.
З мене було досить. Я визначив напрям по сонцю і помчав додому, намагаючись відігнати із уяви нестямне скавчання лисеняток, які щойно залишилися сиротами.