Крізь дурман забуття в свідомості забриніли голоси моїх побратимів: «Це ж яку треба мати силу, аби доповзти сюди, в безпечне місце, отримавши шалену дозу отрути!».
Отже, Я в безпеці. І бодай хтось залишився живий. Якщо то не залишки образів в моїй голові.
Я почав обережно роздивлятися навкруги. Вгледів занизьку стелю тунелю. Це виявився найвіддаленіший аварійний вихід.
Серед присутніх виокремив найтямущого. Мляво запитав:
— Як Я тут опинився? Може, хто притягнув?
Отримав не зовсім зрозумілу відповідь:
— Ні, правителю! Ти сам сюди добувся. Тільки ми не зовсім зрозуміли, яким чином. Остання твоя вказівка, яку ми почули, була замурувати всі отвори з боку мурашника та прямувати на край Зони. А потім просто серед натовпу виник ти, Правителю. І посунув разом з нами. Як дихати стало зовсім легко, ми й зупинилися.
Так, ось воно наново відбулося. За умови смертельної небезпеки якась сила переносить мене в безпечне місце. Прийшов час знайти цьому якесь пояснення.
Я скомандував:
— Перелічити всіх живих! Повиносити лялечок в найтепліше місце. Залишити чергових на випадок потрапляння отрути. Решті — відпочивати. Це наказ!
Довго вмовляти не довелося. Всі падали від утоми й знесилення. А Я, усамітнившись у невеличкій келії, почав розмірковувати над випадками мого дивовижного порятунку.
Згадав: першого разу це відбулося поза Зоною, коли на мене напали чужинці. Тоді Я не дуже злякався, бо до останнього сподівався на їхній здоровий глузд. Марно сподівався, як виявилося. Тож коли вже збагнув, що наражаюся на смертельну небезпеку, було запізно. Кілька мурах загинули. Але ж решта якось опинилася в безпечному місті! Втекти живими від ситих оскаженілих мурах теоретично було неможливо!
Іншим разом Я вже не був таким самовпевненим. Отож смертельну небезпеку відчув раніше. І знову врятувався попри всяку логіку.
І, нарешті, останній випадок. З отрутою.
Я став копирсатися в людських знаннях. Як облишити скепсис, то єдиним поясненням всіх цих випадків могла бути тільки телепортація. Причому виникала вона тільки за смертельної загрози й тільки по відношенню до мене. Від інших Я про випадки чудового порятунку не чув.
Цікаво, а чи можу Я керувати такою своєю властивістю?
Але ті мої думки бриніли вже у напівсонному стані. Десь на споді свідомості вирішив: «Помізкую згодом».
І тільки після цього знесилено заснув. Не впав у забуття — просто заснув.
Спав Я цілу добу.
Прокинувся від дотику вістового.
— Правителю! Робочі мурахи питають, чи відновлювати їм будинки?
— Ні в якому разі! — рештки сну вивітрилися. — Тільки не на старому місці! Там всю рослинність отруєно! Виклич мені головних архітекторів. Негайно!
Коли мурахи прийшли, Я показав їм план міста, що його люди запланували будувати.
Мені не потрібні були ані папір, ані оті їхні складні прилади, що люди звуть їх комп’ютерами. Мені досить було навіяти своїм підлеглим відповідні образи.
— Дивіться, — звернувся Я до них. — Люди планують собі таке місто, такий людський мурашник. Де на плані будинки, нам не варто нічого планувати — там вони перериють землю вглибину на кілька метрів. А от вздовж доріг у них залишиться хоча б смужка землі. Там і закладайте мурашники. Тільки нам треба розробити зовсім іншу конструкцію. Хмарочоси будувати не доцільно — помітять і зруйнують. Руйнувати — на це вони митці. Тому спроектуйте пласкі будівлі, вздовж всієї смужки землі.
— Правителю! В пласких будівлях важко підтримувати необхідну температуру, — звернувся до мене один, найстаріший майстер.
— Звісно, важче! — погодився Я. — Збільшить кількість підземних поверхів. Засадіть за розрахунки найкращих аналітиків. Хай розрахують, на скільки нам треба збільшити поголів’я попільниць, аби нам вистачило енергії для зимування.
— А можна прихопити землю за межею Зони? — спитав інший архітектор.
— Ні! — відповів Я дещо різко. — Колись Я там був. Місцина заселена дикими ордами мурах. На мирне співіснування сподіватися марно. Тож якщо ми й схочемо згодом заселити ті землі, то не тепер, не під час війни з людьми. Ідіть, працюйте!
Я вірно прочитав думки людей: вони нагнали в Зону величезні потворні машини, аби перерити всю землю.
Я не відразу зрозумів, чому вони риють й там, де не будуть закладати будівлі. В їхньому мозку часто вигулькувало слово «дезактивація». Потроху Я зрозумів, що в зонах тої дезактивації теж неможна планувати наші помешкання. А скільки марної праці, доки Я дотямив, для чого воно! Шкода! Але що зробиш? Знання від людей Я отримав, а от застосовувати їх ще мав навчитися.