А згодом в Зоні закипіла робота. Забруднені ділянки ґрунту вивозили, щось наново відмивали, щось заміняли. До послуг Вови вже не зверталися. Але можновладці пообіцяли всім «докорінним» мешканцям надати в новому місті й житло, й роботу.
З легкої руки першої бригади будівельників місто таки вирішили назвати Антхіл.
Аби скоротити строки відбудови атомної, всім працівникам-будівельникам поклали потрійну зарплатню.
Тарас був досвідченим будівельником. Тож коли запропонував себе до бригади, що мала працювати в Зоні, його охоче взяли.
Єва від цього не була в захваті:
— Чи чоловікам в тій Зоні медом намащено, ніяк не зрозумію! Там же радіація, смертельно небезпечна!
Тарас цьомкнув дружину в маківку:
— Заспокойся! То вже коли так було! Зараз там все вичистили, вивезли! Чорнозему навезли. Насадили нових дерев, рослин. Курорт!
Єва саркастично хмикнула:
— «Курорт!» Не вірю я в ці курорти. А чому зарплатню потроїли?
— Так аби швидше будували! І якісь там гроші від світової спільноти треба витратити. Всім же буде користь!
— Не вірю. Не вірю! Може, кинеш цю кляту роботу? Невже нам не вистачає?
Питання було риторичним. Тарас роботу не кинув.
Якось він приніс додому креслення майбутнього міста, аби показати домашнім:
— Вони там розходилися не на жарт! Це буде місто майбутнього, без перебільшення! Хмарочоси з овочевими ділянками на дахах; повітряні автостради та підземний транспорт; тротуари-ескалатори! Смарт-ключі від осель, вай-фай по всьому місту! Сміття в місті не буде зовсім, бо воно прямо з домашніх кошиків підземними трубами потраплятиме просто до місць переробки. Не будинки — цілі містечка! З них можна навіть не виходити. Там є все.
Всі схилилися над кресленням.
Мар’яна тихо спитала:
— А будуть в тому місті затишні куточки? Тихі, зелені.
Тарас захоплено сказав:
— В тім то й річ, що будуть! Ось, дивись. Місто будують отут, де колись був «рудий ліс» [17]. Формою буде як дзиґа. Центр — височенні хмарочоси, з усією інфраструктурою. А що ближче до краю, то будівлі нижчі, нижчі… Отак по самому краєчку «дзиґи» заплановані зелені мікрорайони. Кілька будинків, оточених муром з вічнозелених дерев. Найвищий будинок шестиповерховий. Просто ліліпут в порівнянні з більшістю інших будинків, де один під’їзд містить триста квартир. А тут — майже село. Тихо, затишно. Квартири першого поверху навіть мають невеличкий власний куточок землі біля балкону.
Навіть Мар’яна пожвавилася:
— Як добре! В такому будинку я б залюбки погодилася жити!
Тарас продовжував:
– І тут таки є дитячий майданчик, лавки. Але щось я таке чув, що надаватимуть ті будинки тільки сім’ям з дітьми…
Від його слів наче морозом дихнуло на присутніх.
Тарас не навмисне це сказав. Але так буває, що найкоштовнішу крихку річ оберігаєш, оберігаєш. Аж раптом вона вислизає з рук, падає на підлогу й трощиться на маленькі друзки.
Мар’яна враз спохмурніла, пішла в свою кімнату. Гектор пішов за нею.
В цей час забринів відеофон.
До дверей пішла Єва. Кинула оком на екран, вгледіла Богдана. Подумки проказала: «Як невчасно! Хоча… Може й на краще».
Богдан зайшов і як зазвичай почав сипати примовками.
Єва доброзичливо сказала:
— Ох! Який же ти несерйозний, Богдане! Все жартуєш, дурієш!
Богдан одразу дав відсіч:
— Я ж ще молодий, тому й дурію! Зачекайте трохи. От постарію, тоді й припиню чманіти.
Єва добре відносилася до Богдана. Тому насмілилася порадити:
— Та не дуже то й молодий. Час про родину подумати. Чом не одружишся?
— Та чекаю, коли знайду дівчину точно таку, як ваша невістка! То й відразу одружусь. А так мені залишається тільки заздрити Гекторові.
По обличчю Єви промайнула тінь.
Богдан помітив, хоча то була одна коротенька мить. Голос відразу став серйозним.
— Щось трапилося? Де вона?
— Обидва у себе.
— Можна, я піду до них?
Єва сказала з легким докором у голосі:
— Та не дуже то вчасно! Мар’яна не в гуморі. Як завжди.
В цей час двері прочинилася та звідтіля вигулькнула Мар’яна. Вгледіла Богдана, радісно привітала:
— То ти? А я почула голос. Думаю, хто б це? Не пізнала. Через двері ж не чутно. Ходімо до нас!
Єва підтримала запрошення:
– І справді, йди. Ти на Мар’яну добре впливаєш.
Богдан знову вдався до жартів:
— То через те, що я добре імітую мавпочку. Хочете, і Вам покажу?
— Та йди вже, йди! Балагур!
17
«Рудий ліс» — ділянка з деревами неподалікЧорнобильської АЕС, що її потужній витік радіації «пофарбував» у яскраво рудий колір.