Трохи згодом трійка молодих людей випурхнула з кімнати. Що там Богдан їм розповідав, не відомо. Але Мар’янів понурий настрій, правду кажучи, геть змінився на життєрадісний.
Богдан запропонував Єві:
— На вулиці така гарна погода! Ходімо з нами, на свіже повітря.
— Та де ви в місті бачили свіже повітря, скажіть будь ласка?
Богдан наполягав:
— А ми до Дніпра поїдемо. Там і спека не так відчувається.
До нього приєднався Гектор:
— Мамо, дійсно, ходи-но з нами! А то в тебе тільки дім і робота.
— Навіщо вашому молодіжному кубельцю стара жінка? — напівжартома спитала Єва.
Богдан чи не замахав руками:
— Та Ви ще вдвічі молодшій жінці дасте фори! Я згоден бути за Вашого кавалера, бо Мар’яну мені у Гектора не відбити.
Єва підтримала напівжартівливий тон:
— Ти ж і не намагався! Хіба справжні чоловіки не прагнуть завоювати свою кохану, не зважаючи ні на що?
Гектор втрутився:
— Мамо! Ти забула, за яку команду вболіваєш?
— Та то я аби розбуркати Богдана! Гарний же кавалер пропадає!
З жартами молоді люди пішли з квартири.
Як двері зачинилися за спиною Богдана, Єва враз стала серйозна. Якась думка проклала на лобі одну-дві зморшки. Пробурмотіла до себе: «А з цього може щось та й вийти».
3
У Єви часто були цілодобові чергування в лікарні. Тарас, бува, працював на виїзді. А Гектор часто-густо затримувався на роботі.
Але сьогодні зібралися всі.
Єва саме повернулася з чергування. Спитала між іншім Гектора:
— А ти давно бачив Богдана? Щось я на роботі гортала базу та начебто там бачила його прізвище.
Гектор з повним ротом відповів:
— А дійсно, кілька днів ми не спілкувалися. Ось дожую — і подзвоню. Може, то й не він був.
Мар’яна потягнулася за своїм телефоном, натиснула номер Богдана. Той не відповів.
Таке, звісно, бувало.
Але коли Богдан не озивався тривалий час, Мар’яна захвилювалася не на жарт.
Мар’яна дзвонила до Богдана тільки інколи. І то, як була дуже нагальна потреба. Зазвичай Богдан озивався майже одразу.
А тут — мовчання.
Як всі в родині повечеряли, Мар’яна поквапила Гектора:
— Подзвони ще ти Богданові. Він не бере слухавку. Щось не гаразд.
Богдан не відповів і Гекторові.
Тоді вже захвилювалася й Єва.
З притаманною їй заповзятістю вона подзвонила до клініки. І за п’ять хвилин вже розповідала:
– Їх там кілька привезли, постраждалих. Всі в опіковому відділенні.
Гектор перебив:
— Так звідкіля привезли? Що трапилося?
Єва могла додати небагато:
— Отого вже нам не докладають. Начебто були вночі викликані на пожежу. А що, де — не кажуть.
Мар’яна стурбовано сказала:
— Може, варто поїхати провідати. Заспокоїти чи щось привезти, як йому щось треба.
У Єви була більш слушна пропозиція:
— Мені відповіли, що стан середньої важкості, але стабільний. Тож тепер, проти ночі, ми все одно нічим не допоможемо. Краще вже ранком.
Вранці рано Мар’яна наполягла, аби Єва подзвонила дізнатися про стан хворого.
Відповідь була заспокійливою: опритомнів, температура нормальна, шуткує.
Мар’яна сказала Гекторові:
— То як, їдьмо прямо зараз?
— Та в мене зранку оперативна нарада. Може, сама поїдеш? Від мене передаси вітання. А я, може, ввечері заскочу.
Мар’яна не любила умовляти. Тож поїхала сама.
В палаті гостро відгонило якимось медикаментами. Пацієнти всі були більше або менше забинтовані. Були й майже повністю, наче мумії, замотані в марлю, через яку проступали плями лікувальних мазей.
Богдан аж просяяв, як вгледів Мар’яну. Опіків мав не дуже багато. Тільки брови та вії було покручено від вогню.
Радісно проревів:
— О, та я згоден щоразу лізти в саме пекло, аби мене провідувала така фея!
Мар’яна всміхнулася:
— Богдане, припини волати! Люди ж відпочивають. Ти ходити можеш? То ходімо краще в коридор.
Богдан, як вставав, трохи скривився від болю. Але потроху розходився.
Вийшли аж на двір.
Мар’яна поспитала:
— То що там трапилося? Звідкіля стільки постраждалих?
Богдан відповів в своїй жартівливій манері, хоча розповідь була аж ніяк не смішна:
— Та то колишній військовий арсенал. Його свого часу не знищили, а законсервували. А сховище було чималеньке. Щось із сотню тисяч тон боєприпасів. Через що там вибухнуло, то не нам розбиратися. Наша справа пожежі гасити.
Мар’яна пополотніла:
— Як же це небезпечно!
Богдан заспокоїв: