Василь, як відомий фокусник, що згоден вийти на «біс», поспитав, трохи хизуючись:
— Ще якісь питання, шановний?
Богдан вже трохи заспокоївся. І сумніви повернулися:
— А оті три відсотки? То дуже поганий результат?
Василь заспокоїв:
— Аби ти був більш обізнаний в точних науках, то таких дурних питань не ставив би. Результат, якщо тебе цікавив саме позитивний наслідок розвитку подій, дуже гарний.
Богдан відкинувся на спинку крісла. Замислився. Нарешті сказав:
— А ти будь-кому можеш поворожити?
— Тільки тому, хто захоче. Поза бажанням — ні-ні! Ну, і щоб відповіді були щирі. Інакше прогноз буде хибний.
Богдан, здавалося, щось надумав:
— А можна тебе привести до одного мого знайомого? Це з мого класу, Гектор. Пам’ятаєш?
— Чом не пам’ятати? Високий такий? Худий, як шпала. Ви з ним завше разом ходили, так? А я його з математичних олімпіад пам’ятаю. То де він тепер?
Богдан трохи знітився. Але відповів:
— Одружився, працює. То прийдеш? Зі своєю ворожкою?
Залишимо поза обговоренням етичність Богданової задумки. Одне незаперечне: Богдан хотів домогтися коханої дівчини. Тому вдавався до всіх способів.
Отримавши від подружжя дозвіл «привести цікаву людину», Гекторові Богдан підніс це гадання як цікаву забавку. Розмови з Мар’яною він намагався будь-що уникнути: їй збрехати він не зміг би.
А питання поставили на сторонній погляд невинне: що чекає молодят в недалекому майбутньому.
І знову безліч запитань.
І знову всі очікували вироку електронної ворожки. Але цього разу всі були більш-менш спокійні. Це ж гра! Всі, окрім Богдана.
Нарешті, на екрані випливла відповідь. Оскільки вона була більш об’ємна, ніж минулого разу, то й напис був дрібними літерами.
Василь скоромовкою почав читати:
— В короткостроковому періоді пара з ймовірністю дев’яносто два відсотки стане батьками. Стать дитини…
Мар’яно стрімко підхопилася з крісла. Прожогом вискочила з кімнати, грюкнувши дверима.
Слідом кинувся Богдан. Мар’яну наздогнав аж на вулиці. Смикнув за руку, аби зупинилася.
Вона не плакала. Вираз обличчя теж був начебто безтурботний. Але очі, що наразі видавалися аж чорними, випромінювали шалену лють і невимовну тугу.
Вгледіла Богдана. Проказала сухим тоном:
— Це ж ти! Ти все підстроїв! Ти намовив того Василя збрехати! — Голос потроху набирав потужності. — Хто тебе просив?! Хто взагалі дав тобі право втручатися? Хто ти нам? Хто ти мені? Зникни з нашого життя! Назавжди зникни.
Голос в Мар’яни аж захрип:
– І не йди за мною. Дай побути наодинці.
А далі ледь чутно:
— Благаю.
Богдан повернувся до квартири.
На його подив, Гектор не надто хвилювався. Вони разом з Василем вдалися до шкільних спогадів, відшукували спільних знайомих, згадували кумедні випадки.
Богдан тільки що не вибухнув з люті. Підхопив Василя попід руки, сказав скоромовкою: «Нам вже час» і витягнув його з квартири.
За дверима він припер його до стіни і прохрипів в обличчя:
— Йолопе! Що ти наробив? Чому ти не розповів той висновок, що видався мені? Чи в тебе така коротка пам’ять, що ти забуваєш, кому й що брехав? Та я тебе на клапті порву!
Василь витримав паузу. Потім відчепив руки Богдана від свого одягу, скинув уявні пилинки. Сказав докірливо:
— Ти нічого не переплутав, часом? Який у люстро глянув, такого й побачив. Знайшовся янгол безгрішний! Це ти не на цю дівчину гадав, бува?
Богдан вже трохи заспокоївся.
А Василь повчальним тоном продовжив:
— Я, щоб ти знав, не брешу, а тільки переказую, що видала мені програма. Було б попередити про ваш трикутник.
Богдан зніяковіло буркнув:
— Немає ніякого трикутника.
Василь тоном санітара з лікарні для буйних божевільних підтакнув:
— Немає, авжеж! До чого ж тут трикутник? То ти отруйних грибів об’ївся і через те казишся.
Богдан мовчав. План заронити в свідомості Мар’яни хоча б сумнів щодо Гектора провалився. Все інше видавалося несуттєвим.
Василь теж помовчав. А потім заговорив вже серйозно:
— Ти, якщо здатен йти вулицею без гамівної сорочки, не міг би разом зі мною пройтися? Є розмова.
Богдан мляво кивнув.
Коли вже вийшли з будинку, Василь пояснив:
— Я через таку реакцію дівчини не став решту прогнозу розказувати. Всі ви такі. Спочатку волаєте, що хочете знати правду. А потім затуляєте вуха, аби тої правди не чути.
Василь не поспішав. Обирав слова.
— Тобі, як я бачу, не байдужа ця родина.
Богдан почав був відкараскуватися, та майже відразу погодився: «Так, не байдужа».