Тоді Я зібрав із запасників пам’яті всі найжахливіші спогади про Чорнобиль і посилив їх картинами майбутньої згуби Антхіла.
Мені майже відчутно боліло, коли Я бачив, як Мар’яна потерпає від тих жахів. Але іншого виходу не було — до відкриття станції залишалося дві доби.
І врешті-решт спрацювало. Мар’яна поїхала. Правда, вона не змогла переконати чоловіка поїхати з нею. Але до нього мені було байдуже.
Напередодні Я спав. Цілу добу. Вдалися взнаки напружені безсонні ночі.
Тож в означений день Я був бадьорий, рішучий і готовий до останнього бою.
Всі підлеглі були по своїх місцях.
Я розташувався неподалік четвертого реактора, який, власне, і мали відкривати. Налаштувався на прийом думок людей.
Все. У них не було жодного шансу. Жалюгідні створіння!
Я бачив, як приїхав їхній повелитель, чи як там у них ці бонзи називаються. Поворушив вусиками: приготуватися!
І коли ножиці перетнули червону стрічку, тисячі мурашиних щелеп перетнули останню бетонну перетинку в фундаменті всіх без виключення будівель в Антхілі.
Наші розрахунки хибними не бувають: місто було приречене.
2
Був чи не перший теплий день. Мар’яна розчинила вікно, на повни груди вдихнула свіже повітря.
— Застудитися не боїшся? — підійшов ззаду Гектор. — Повітря ще прохолодне, вогке.
В цей момент він ненароком опустив очі та побачив кількох мурах, що повзли підвіконням.
— Це що за капость! — спересердя вигукнув Гектор. — Тільки-но вигулькнуло сонце, як вони вже повилазили назовні! Вони ж прогризають все, навіть бетон! Воно не дивно. Бо Антхіл побудований на мурашниках. На жаль, назавжди від них не позбудеться. І отрути ніякої вдома, як на гріх! А я зараз їх окропом, окропом! Бо як своєчасно не знищити, то їх сюди сила-силенна набіжить! Виведеш тут, згодом вони прийдуть в інше місце.
Гектор подався на кухню.
Мар’яна нишком озирнулася. А потім взяла аркуш паперу, що перший трапився під руку, підсунула під комах і струсила їх за вікно.
— Та тікайте! Тікайте чим швидше!
Мурахи замість впасти на землю вперто чіплялися за підвіконня і дерлися назад у приміщення.
Мар’яна сильніше трусонула їх назовні і навіть насварилася:
— Ну ж бо тікайте! Чи вам життя не дороге?
Коли Гектор повернувся з чайником у руці, Мар’яна, наче нічого не трапилось, безневинно вдивлялась вдалечінь.
Гектор глянув вниз.
— А де ж вони поділися? — сказав розгублено.
— Вони? Хто вони?
Гектору запал вже вийшов. Тільки що кип’яток був готовий, запропонував:
— Може, чаю поп’ємо? І зачини вікно. На вулиці ще прохолодно.
Мар’яна слухняно зачинила шибку. Але коли чоловік обернувся й не міг її бачити, дівчина помахала в вікно рукою. Прошепотіла: «Прощавайте!».
За столом Гектор як зазвичай розповідав дружині новини, що у нього накопичились за день.
— А від нас Вова звільнився. Чого б ото? Адже йому дозволили чималеньку посаду обійняти. І гроші добрі поклали.
Мар’яна підтакнула:
— Та я вже знаю. Стріла якось його у дворі. Був засмучений, наче в воду занурений. Каже, не моя це стала Зона, не можу тут.
Гектор сказав дещо осудливо:
— То всі вони, тутешні, засмучені. Втратили владу. Раніше для тих, хто приїздив, найдрібніший працівник Зони був Бог і цар. А зараз — звичайний інженер. Того й казяться.
Мар’яна хотіла щось розповісти, але змовчала.
Десь кілька днів тому вона вийшла у двір подихати свіжим повітрям.
Був той самий перший теплий день, коли стає зрозуміло: все, зима скінчилася. Вороття до неї не буде.
Квіти ще не порозквітали, але бруньки на деревах аж напнулися, аби день-два і вибухнути зеленим листям.
У дворі стріла Вову. Він не сідав на лавку, а стояв посеред двору й озирався, наче бачив його вперше.
Мар’яна завжди раділа зустрічі з Вовою. Тож охоче наблизилася до нього.
— Не сідаєш? Походимо? Мені теж радять побільше ходити пішки — заради дитини. То ходімо?
Вова пішов, але якось повільно, наче йшов по піску. Через кільканадцять метрів зупинився і сказав з такою тугою в голосі:
— Мар’яно! Я, мабуть, поїду звідсіля!
Мар’яна вдала, що не відчула того відчаю й м’яко запитала:
— А як же урочистий пуск і всі оті веселощі в нашому місті?
Вова зам’явся, але нарешті видушив:
— Боюся я цього міста! Страшенно боюсь! Скажи, я виглядаю дурним?
Мар’яна тепло всміхнулася:
— Ні. Виглядаєш розгубленим і наляканим.
Вова трохи помовчав. Потім заговорив скоромовкою: