— Ти не вважай мене за боягуза! Я скільки працював в Зоні, нічого не боявся! І смерті в очі зазирав не раз, не два. І в реактор потай лазив, ще коли його не дезактивовано було; і хижаків у лісі стрічав; і на браконьєрів ходив з голими руками. Але тут інше. Навіть пояснити не можу. Щось відбулося з Зоною! Раніше приходив в Зону — і серце раділо. Рослини буяють, тварин все більше й більше. І ніякі спогади не турбували!
Мар’яні по обличчю промайнула хвилинна тінь. Скоромовкою спитала:
— А тепер… Тепер з’явилися спогади?
— Я не називав би це спогадами. Радше, ведіння. Такі, як, подейкують, були перед вибухом на четвертому реакторі. Тоді деяким мешканцям міста снилися кошмари, інші отримували телефонні дзвінки з погрозами.
Мар’яна не виглядала зляканою. Скоріше, зацікавленою. Перепитала:
— А що за погрози? Може, то вже потім їх перетлумачили.
Вова понуро відповів:
— Хотів би вірити. Тоді я теж не дуже на ті балачки зважав. Навколо ЧЕАС багато пліток накопичилося. То я й не дослухався. Поки самого ті сни не почали переслідувати.
Мар’яна м’яко запропонувала:
— Розкажеш? Як тобі не важко. Може, разом з тими жахами розберемося.
Вова погодився:
— Власне, тих снів було два. В першому я наче бачив натовп людей. Великий натовп. Дуже великий. Він кудись прямує. І воно б нічого особливого. Але як багато серед того натовпу дітей! Блідих, немічних, з синцями під очима! І час від часу котрась дитина падає без сил. А натовп цього не помічає й прямує далі. А діти падають, падають… А я нічого не можу вдіяти, аби їм допомогти!
Вова замовк.
Мар’яна все намагалася притишитися побоювання хлопця:
— Розумію. Можливо, це через те, що тобі довелося вбивства тварин бачити на власні очі. Беззахисні тварини — вони як діти. Ось воно тебе й муляє. Відпусти ті спогади! Однаково вже нічого не вдієш. І не твоя то була провина. Ще щось?
Вова продовжив:
— А другого разу мені наснився пророк. Схожий на проповідника, тільки що значно більший. І весь в чорному. Він височів над натовпом і віщував: «Пітьма накриє все, як лусне остання перетинка».
Мар’яна припинила розпитувати:
— Так, зрозуміло. Ти щось і справді дуже похмуро налаштований. Може, це щось через здоров’я? Підшлункова там або тиск?
Вова відмахнувся від питання:
— Та ні! Нас же регулярно оглядають.
Мар’яна не зупинялася:
— А дівчина в тебе є? Просто подруга, яка б тебе розуміла?
Вова зітхнув.
— Була. Вона не тутешня, не з Зони. Познайомився, як відпочивав в Карпатах. Гарна дівчина, товариська. Почали зустрічатися. А як узнала, що я з Зони, та ще й не в першому поколінні, миттєво всі стосунки обрубала.
Мар’яна вирішила, що намацала причину від’їзду:
— Так ти потерпаєш, що не маєш дівчини? Оце вже зрозуміло! А як знайдеш, повернешся?
Вова захитав головою:
— Ні! Ні, тут інше. Це важко пояснити, але я став боятися Зони. Як живої ворожої істоти. Наче то вона повбивала все живе в Зоні та підкрадається до нас, до людей. Розумієш?
Мар’яна відповіла примирливо:
— Частково. Але якщо воно тебе так турбує, то треба їхати. Але не обов’язково назавжди! Поїдь у подорож, або до батьків не деякий час, або до звичайного санаторію. Зміни обстановку! А тоді може й жахи із снів зникнуть.
— Так то воно так. Але на всяк випадок, як більше не стрінемося, то прощавай! Я буду тебе з теплотою згадувати.
Мар’яна відповіла до себе, ледь чутно:
— Я теж.
3
— М-а-а-м-о-о! — заволала Мар’яна крізь сон.
Гектор збентежено глянув на дружину, чи все гаразд: невдовзі очікували на пологи. Сказав турботливо:
— Тобі зле, люба?
Мар’яна відкрила перелякані очі, різко сіла і втупилася на подушку. Мовчала. Нарешті відповіла:
— Та ні, дурниці. Наснилося щось.
А сама все ще пильно вдивлялася в подушку. Гектор помітив, клацнув кнопкою нічника. З’явилося слабеньке тьмяне світло.
— Дивись, нема ж нічого. Що ти там помітила?
Мар’яна обійняла чоловіка і розридалася. І від того, мабуть, їй трохи полегшало. Все ще рюмсаючи, проказала:
— Кров. Я побачила кров на білому.
Гектор спробував заспокоїти:
– І справді дурниці. Може, то були розчавлені суниці аби щось таке?
Мар’яна заперечила:
— Ні. Ні, то була кров хворої дитини. Маля підводить головку з подушки, втирається рукавом. А кров іде, іде…
Гектор все ще намагався знайти невинне пояснення:
— Тоді вже зовсім зрозуміло: адже незабаром пологи! Ото тебе це і хвилює і турбує заразом. Все буде добре! Невдовзі нас буде троє, і тоді ти заспокоїшся. Поспиш ще трохи?