Мар’яна судомисто ковтнула повітря.
— Ти живий. В моєму сні ти ще живий, але смертельно хворий. Ти вмираєш. А потім я вже бачу тебе в ліжку — схудлого, лисого, з темною як у мумії шкірою.
Мар’яна обійняла чоловіка й зайшлася плачем.
— Це місто смертельно небезпечне. Давай покинемо його негайно, благаю! — проридала вона. — Я знаю, що трапиться щось жахливе! Я це відчуваю! Все скінчиться дуже-дуже погано!
Гектор мовчки гладив дружину по голові. А сам подумки вирішив найближчим часом доправити її до мами в лікарню. Дружина й насправді була занадто знервована.
А Мар’яна заснула у чоловіка на плечі. Хоча навіть уві сні вона продовжувала схлипувати.
Станцію готували до урочистого відкриття. Дату обрали не випадкову — 26 квітня 2086 року. Вважали, що так ця подія буде знаковою — станція відродиться наче птиця Фенікс [21].
Наступні кілька днів у Гектора були дуже напружені. Наостанок перевіряли все обладнання, всі прилади, систему безпеки. А крім того треба було наготувати й свій шматок до урочистостей, скласти перелік гостей, виокремити кращих працівників для заохочення. За тим клопотом Гектор не мав вільного часу побалакати з дружиною.
Мар’яна начебто змирилася з таким станом речей. Про жахи більше не згадувала. Тільки що коли проводжала Гектора на роботу, дивилась на нього так пильно своїми величезними очима, наче бачила його в останнє. А коли той повертався з роботи, з таким запалом обхоплювала його тоненькими руками, наче дочекалася його не з роботи — з війни.
Гектор подумки пообіцяв собі: тільки-но запустять станцію, візьме відпустку та поїде з дружиною куди їй тільки заманеться, аби вона заспокоїлася.
Та не судилося.
До урочистої дати залишалося кілька діб.
Всі пробні випробування пройшли бездоганно. На відкриття очікували не тільки київське керівництво, а й представників влади. Подія була не абияка. 26 квітня припадало на п’ятницю, тож наступні вихідні адміністрація міста обіцяла перетворити на суцільний карнавал. Піднесений настрій охопив всіх мешканців Антхілу.
І чи не в останній день перед відкриттям станції Мар’яна знову побачила сон.
В доброму гуморі Гектор повернувся додому з роботи й застав Мар’яну перед домом, повністю одягнену, з маленькою валізою в руках. Вона кинулася назустріч чоловікові і палко плутано заговорила:
– Їдьмо! Їдьмо негайно, не піднімайся до квартири! Всі документи я зібрала, а решта хай залишається, тільки їдьмо якнайшвидше!
Гекторові настрій враз зіпсувався.
— Мар’яно! Ну ти ж не мала дитина! Знов твої забаганки! Що ти надумала цього разу?
Гектор рушив до дверей під’їзду, брязкаючи ключами.
Мар’яна повисла у нього на руці, будь що намагаючись затримати перед дверима.
— Гекторе, коханий! Повір мені, ти наражаєшся на смертельну небезпеку! Повір! Просто повір! Нам треба тікати!
— З якого дива ти таке надумала, хоча б поясни!
— Я бачила сон!
Гектор мало не заскреготів зубами.
— Знову ти за своє!
Мар’яна відійшла від нього на крок, зупинилася. Трохи заспокоїлася, наче щось надумала.
— Добре, — сказала якось приречено. — Не хочеш їхати, то як знаєш. Я поїду сама. Але спочатку вислухай мене. Добре?
Гектор зітхнув:
— Добре, вислухаю. Тільки вдома.
Мар’яна зірвалася на крик:
— Ні, я більше туди не піду! Я боюся!
Гектор відповів примирливо:
— Добре, залишимося тут, на дворі. Тільки сядьмо. Ти ледве на ногах тримаєшся. Ходи-но сядемо на лавку.
Мар’яна обрала свою улюблену, якнайдалі від дому, в альтанці з кущів. Сіла на краєчок, наче, як козуля, що в будь-який момент могла зірватися з місця та втекти. Гектор сів поряд, взяв в руку її долоню. Вона була холодна, як лід і тремтіла.
— Розповідай, — як зміг м’яко сказав дружині. — А потім разом помізкуємо.
— Цього разу уві сні я не бачила тебе, — почала Мар’яна.
Побачивши скептичний погляд чоловіка, виправила себе:
— Краще сказати, я не бачила, чи є ти серед того жахливого натовпу. — Мар’яна зіщулилась, як від холоду. — Я розуміла, що то були трупи, але живі трупи. Понівечені, потворні, жахливі, але живі! Вони один по одному вилазили з землі. Котрісь були розміром з долоню, з кишками назовні; котрісь мали покручені кінцівки. Інші виглядали б нормально, якби в них не було відірвано кінцівки, розчавлено грудну клітину чи відірвано голову. Вони здаля наближались до мене крізь кривавий туман. Наближались, наближались… І всі як один волали від болю. Волали навіть ті, безголові. Голос виходив з трахей, що стирчали з понівеченої горлянки. Це має щось означати! Радше, це значить одне: треба тікати! Ти за себе можеш вирішувати сам. А я відповідаю перед дитиною. Тож я їду негайно!