Вулицями не траплялось жодної живої істоти, бодай кішки чи то щура.
Подекуди траплялись залишки пожеж. Але вода, що вивільнилася з водоводів, загасила більшість осередків вогню, залишивши тільки гидкий припах смаженої пластмаси, гуми, деревини й… м’яса.
Надія знайти тих, що дивом вижили, гасла досить швидко. То ж МНСники почали шукати тіла загиблих, аби згодом передати їх судмедекспертам. Ті вже готові були приймати останки загиблих.
Вирішили, що впізнання тіл буде в основному проводитися за ДНК, оскільки тіла були сильно обгорілі й жахливо понівечені. До важкої процедурі впізнання родичів загиблих готували психологи МНС…
Мабуть, досить подробиць.
6
Цього року вони Перше травня не святкують. Оголосили жалобу.
Ще б пак! Зникло ціле місто! І замовчати не вдасться. Зараз вам не двадцяте століття, коли радіація з реактора накрила сімнадцять країн, аж до Туреччини. А вони безневинно запевняли: «Все гаразд!». І ще довго вони б тягнули цю волинку, аби їхні люди не узнали про витік радіації від шведів.
І на примусову демонстрацію своїх же людей відправили. А з ними і підлітків, і дітей. Все ж гаразд! І не через якусь відчайдушну необхідність — аби потішити свою пиху й не визнавати власних помилок.
І малеча йшла поряд зі своїми батьками, святково вдягнена, з бантами, білими гольфами — йшла назустріч смерті. Все ж гаразд! А коли проходили повз трибуну, махали рученятами портретам керманичів. Чи портретам своїх вбивць?
Чому це, коли людина вбиває одну людину — він вбивця. А як загинуло сто тисяч — тоді хто є їхнім вбивцею? Хай відразу загинула десь третина, а інші залишилися хворими, каліками та помирали повільно. Тоді це вже не вбивство?
А як назвати їхні дії, коли вчасний прийом ліків міг врятувати бодай тих, хто ще не постраждав від радіації? І вони мали ті ліки, та не давали. Бо все гаразд!
А тих небагатьох, хто розумів масштаб катастрофи і самовіддано змагався з її наслідками, чомусь невдовзі знаходили мертвими. Бо вони опікувалися безпекою всього людства, а не пихою можновладців.
А що вони надумають цього разу? Хтось же має відповісти за цю величезну трагедію? І приховати не вдасться. То байдуже! Знайдуть крайнього, знайдуть винного. А не знайдуть, то зроблять винним невинного. А провісників вб’ють або доведуть до самогубства.
То чого ж Я переймаюсь? З ким Я постійно сперечаюсь? Кому що доводжу?
Вони ж самі себе винищують! То чим швидше воно відбудеться, тим краще!
Земля, звісно, деякий час буде обтрушуватися від того мотлоху, що його людство встигло наробити за часів свого існування. Але згодом його заховає під сподом зелених пагонів буйна рослинність, де він і буде дотлівати, доки не перетравиться на ґрунт.
Більшість побутових предметів буде знищена часом: побутова техніка від пилу та іржі швидко прийде в непридатність, одяг і взуття зітліють, а фотографії та грошові купюри перетравлять мікроорганізмами.
І вибухне ще не раз, доки не зникнуть всі склади боєприпасів і запаси газу.
Та все одно, хай через віки, Земля повернеться до свого колишнього вигляду — до заселення людиною. І тварини зможуть спокійно співіснувати — місця і їжі вистачить всім! Вистачило б і їм, аби вони не були такі дурні та жорстокі.
Це ж не ми їх знищили! Вони самі до цього пхалися! Самі!
Я майже кричу. Це аби Я міг кричати.
Роздуми перервалися запитанням:
— Правителю! Будівельники питають, з якого краю Зони будувати головний мурашник.
Від несподіванки Я майже підстрибнув в повітря. Хоча… Яка ще несподіванка? Я ж повсякчас відчуваю, що думають, що роблять і де знаходяться всі мої одноплемінники.
Та цього разу не відчув. Замислився. Розмріявся.
Та що ж це зі мною?! Це все через неї. Через ту єдину, до якої мені не байдуже зі всього людства.
Напружився, зібрався з думками. Потому відповів:
— Будуйте на крайньому західному кордоні. Якнайдалі від атомної. Там залишилася радіоактивна сировина, то з часом однаково туди проникнуть краплі води і почнуть вимивати її назовні.
Вістовий побіг. А Я знов почав блукати думками далеко від Зони.
Цікаво, чим вищий інтелект, то він більш вразливий для інфекцій?
Чи міг Я отруїтись від них отим вірусом, що вони звуть коханням? Аби Я давав визначенню тому стану, то назвав би його щось на кшталт «аномальний стан, викликаний надлишком тестостерону[22], що викликає бажання виключного володіння об’єкту своєї прихильності та призводять до ірраціональних, часом небезпечних для обох, дій».