І не приліг аж до півнів.
— Отож і ти, — почав він, — вичуй
Оте, що сталося колись… —
А голос тихий, чарівничий,
Немов старий комусь моливсь:
— Савуром я зовуся змалку,
Годишся внуком ти мені…
В торбан оспівую Русалку,
Перуна й Хорса славлю дні.
Були боги, були й богині —
Всіх знали тільки відуни…
Одних нема давно в помині,
Про інших чуєм лиш з Дани[157].
А найсвятіші і великі, —
Як Рудра-Род чи Сварбог-Вій[158],
А чи Перун-Варун, — владики
Живуть по всій землі святій…
Мій пращур був з гелон коліном,
Будин і Невр[159] — йому брати;
Сколот[160] сусідив вік з еліном,
А світ звав рід його — скити.
Кому сколоти, “крайні”-крани,
Кому “передні” — анти, бач…
Син-Журавель України-Вкраїни
Пеласг-Велесич, кран-орач…
Найперше горе в край Див[161]-Круком
З-за моря Дарій був приніс;
Пізніш додав Іскандер муки —
Спалив Меоту й Танаїс!..
Хоч гріла ще скитів Тобиті[162],
Ще після Дарія жила,
Як той із краю втік побитий,
Та по Іскандру впала Жла!
І стали предки Зевса славить,
Вклонятись Гестії-жоні,
Аж поки й тих змінити навіть
Їм довелося по війні,
Бо їх Іскандер звів до згину:
Скопитив Апі, Кремни[163] зрив,
Дим в небеса-Папай[164] закинув
І Сонце-Гойтосир закрив!..
Пройшли часи, й скити помалу
Зійшлись на стійби знов зусюд,
Від гуна втікши аж з Камали
У давній низ — до вод і груд.
За Ладу стала в них Морана,
Бог Світовид і Велес жив.
Знак берла — хвіст коня-тарпана,
З яким весь край добра нажив!
Як вірити в слова знадливі,
То все було потім отак:
Син роду в них, над всіх вродливий,
Богами названий Савмак[165]
Умкнув собі в еліна жінку…
І як він Зевса не молив,
Як не втікав із нею гінко, —
Та не вберіг… її взяли!
Побитий цар сховався в гори,
Втаївши помсту і ганьбу,
Але в тяжкім самітті й горі
Про чари хоти не забув…
Спливли часи… І ось в долину,
Де жив суперник, — мовби мак,
Сипнула рать, і гук долинув —
На смертний бій прийшов Савмак!
Покривдник дань послав добірну,
Мир-вітку (в скитів — дружби знак),
Але чекав на жінку вірну
Й не дочекавсь, ждучи, Савмак.
Мир-віть зламавши, він всі стани
Повів у брань — в чужі вали.
В бою покривдник впав останній —
Вернули хоту, скарб взяли…
Та не навік, бо незабаром
Боспорський вождь, злий Діофан
Всю Скитію покрив пожаром,
Розбивши впрах Савмаків стан.
Справляючи велику тризну,
Все елінку шукав, де міг,
Але вона взяла трутизну,
Як взнала, що Савмак поліг…
А люди їхні… Вже й не знаю…
Пішли в світі, хтозна-куди!
Полонами тепер в цім краї
Тубільці звуть оті роди…
Під греками живуть, чей, даки,
В Евксині[166] — таври й ті ж скити,
Меотій всіли яси й саки,
Ще й інші — тяму не дійти!..
Ту твердь, Скілуром[167] ще зачату,
Що Палак мурами обклав, —
Новаполь — град зеленошатий,
Морена, видно, злу врекла:
Одні на морі стали жити,
Ті — по борах і по ярах,
Ті — чередують, сіють жито,
А тих — давно пропав і прах,
Як готи вдерлись. Та напевне,
Боги врекли їм той свій гнів,
Бо вже чужим молились ревно,
Кладучи дарниць до вогнів!..
Лише взаємна допомога
З’єднає люд, як на щити
Піднімем оборонця-бога,
Як предки брали… Перший — ти
Гукнеш за волю умирати!
І підуть всі роди, весь люд!
Всі кличу ждуть твого до раті,
Що звільнить край від зайд-приблуд!.. —
Кричав десь крижень, зоривсь обрій,
Край неба тлів у далині.
— Святий наш отче, старче добрий! —
Звернувся Бож, — Вкажи мені,
Як жити мушу я під небом?
Що жде мене, крім готів злих?
Яким в житті вступлю ганебам?
Яких наруг зазнаю й лих? —
— Найперш: ти стрінеш вже сьогодні,
Як спинишся в окрузі цій,
Собі дружину й щастя Родню,
Що будуть вік в руці твоїй.
Пізніш повернеш давню втрату,
Що втішить і очаг, і рід.
Чужі роди тобі, як брату,
У поміч йтимуть! З ними й слід
Всякчас ділить тобі удачу!
Скарби ти знайдеш — будеш рад.
Згуртуєш ти задруги, бачу!..
Яких іще тобі порад?
Хай Чур і Род стоять на чатах
І твій не гаситься очаг!
Скріпляй удачу діл початих,
Остерігайсь чужинських чаг!..
В Амази був я… Всім нам каже
Скликать під Родень всі роди.
Від неї повернувся з Мажем,
Він кличе всіх також туди… —
Червінню бралась даль прозора,
Коли Савур старий приліг.
Скидала ніч в блавати зорі,
В туманно-маревний обліг…
— Лише у ратстві лютім, впертім
І волю, й мир здобуде край! —
Шептав Савур. — Із крові й смерті
Той день нам зродиться, як сяй!
Немов на острові, в закутті
Славути, Росі і Тясьми
Зведеться Антія в могуті,
У сув’язі племен семи!.. —
* * *
Вродливі всі в Ярихи дочки,
Та Мовна і між них — краса!
У гапті вбілена сорочка!
Що небо, зір! З шовків коса!
Неждано до вдови-Ярихи
Бож загостив, як сонце з туч!
І Хорсе мій! В колибі тихій
Знявсь лемент! Радість! В обіруч
Сім’я вся гостя обіймала,
Мов родака. Пощо й чому?
Не зоглядівсь, як в око впала
Та Мовна, старша з них, йому!
Вподобу розгадавши Божа,
Дізнавшись, звідки, хто, який,
Яриха вчула: мить хорошу
Нарешті їй дали роки!..
В пухирні вікна вечір жмурко
Вже кравсь… За звичаєм полян
Яриха Хорсу півня й курку
В черінь поклала на заклан.