А як обрядно, свято й гоже
Данина всмажилась оця,
Вона дала і Мовні, й Божу
Врочисто з’їсти з них серця.
А згодом, дітям не сказавши,
Ходила в ліс й несла звідтіль
Пахуче зілля, що назавше
Зачаття Мовні дасть в постіль…
* * *
Димлять пожежами дуліби,
Хорвати, тивер, кривичі!
А Родень вал кладе із глиби,
Збирає рать, кує мечі…
І вдень, і вніч отут Добрита
(З Олешт від готів він утік)
Прийма дари, гістьбу і мито,
Стріча людей побіг-потік,
Що йде, бреде, не знати й звідки,
Що суне, сам не зна куди,
Бо кожний був загарбань свідком
Чи завчасу уник біди!
Найперш втекли до Антів пруси —
На Рось осіли всім числом!
А вслід — кошуби й курші русі —
Бож дав їм землі аж за Пслом…
Не тільки Родень ширивсь щодні —
За ним околи йшли в наслід:
Вростали верви спішно в гродні,
Вбирались в мури Спад і Схід.
Старшує Бож, хоч звуть всі різно:
Ті — Бож, ті — Бос, ті — Буг, ті — Бус,
Та всі його шанують, звісно, —
Всі вої, що їх звів тут мус!
І ратці в тирлищах[168] ночами
Стоять наметами навкіл,
І Маж з плотами й рядичами
Пантрує Русло, й мито, й діл.
В тім шарварку, в тій бучі Лиха,
У скопищі людей, тварин
Жінками править Рада стиха,
А добрами — венідів Мин…
Скакали биричі[169] й кричали,
І віча з краю в край гули.
На гістьбах, митнищах, причалах:
— Горніть вали!.. Горніть вали!.. —
І все живе: малі і літні,
Всі коні, тури і воли, —
Вкіл краю зводили тин-плітні,
Високі сипали вали.
І знав лиш Бож, та ще Добрита,
Що готів грізний той прихід
Поміг державу їм створити,
Скріпить її на Спад і Схід…
* * *
І ввів Бож Лану в рідні гридні,
Зціливши рани в двох серцях.
І не стихала гайда[170] три дні
Весільна, святочна оця!
І Лана плакала від щастя,
Як Бож конем її догнав,
І ходячи в весільнім рясті,
Світилась радістю вона.
І сли[171], й старійшини здалека,
Вожді, й Амаза тут були.
І злюбу в знак кличав лелека
На гридні в них своє “Кли-кли!..”
* * *
На честь богів усіх присутніх
Зібрав Бож віче на горбах,
Аби рішить, як жить в майбутнім
Родам в лісах, гаях, степах…
Дійшли всі злагоди відразу,
Як волхв[172] Савур пораду вніс,
В словах підтримавши Амазу:
— Хай рівні будуть Степ і Ліс!
І тиври, й венди, і хорвати,
І анти — звершать спілки суть,
Бо Лада — всім найперша мати,
Їй в знак всі звитяж понесуть!.. —
І кожний вічу дав обітню,
Врочисто грудку з’їв землі…
Сідало Коло в даль нелітню
І вечір, мов з утіхи, млів.
І грав Савур в торбан до змроку,
І слав слова в вечірню млу.
А ніч звіздила путь-розтоку
Гостям: тим — довшу, тим — малу…
* * *
Як срібний сонях, Місяць повний
За шоломом над яром ліг,
Хмарки з небіленої вовни
Обклали Родень, як обліг.
Запівнічна пора нерання
Вгорнулась мревом туманцю,
Лише півнів дзвінке горлання
Розбудить часом тишу цю…
Вже двічі через заборола
Шмигнула тінню постать в гай.
— Куди ж приблуда готська Гролла
Так пізно шастає?.. Стривай! —
До себе мовила Рулава.
— То ж постіль у руці, мабуть? —
І назирці пішла, цікава,
За Гроллою тихенько в путь.
— То ж хто під деревом? Ой, Калло!
А там, Перуне, хто за ним? —
Втекла б, так страхи не пускали.
Нарешті яром кружаним,
Мов кітка, вибралась насилу,
І переборюючи страх,
Дажбога, біжучи, просила,
Щоб скоротив до гридні шлях.
Та ось і терем! В двері з криком
До Божа кинулась, як лань:
— За яром Калло! Чуй, владико!
З ним готів повно! Швидше встань! —
І оповівши про уздріте,
Тремтливо-злякана, журна,
В душі послугою зігріта,
До чад пішла, як в сні вона…
А невзабар таємно з молу
В туман пішли човни в обхід,
А з поля яром — довгополу
Вів Вибло рать, сховавши слід.
Мов у мурашнику, всі в Родні
Снували, стримуючи лють,—
Готові в бій, бо це ж сьогодні
Боги їм випробу вже шлють!
І тільки вичах Місяць в прузі,
Вкрив оболонь червець-сувій,—
Бож рогом прогудів у лузі —
То виклик готам на двобій!
І загули на згук той вхожці,
Піднявши регіт, лемент, сміх,
Бо як і всяких переможців,
Звитяги зіпсували їх,
Бо ще не знали, що розшиви
В тумані Ставр від них відбив,
Бо вже завчасно порішили,
Що здасться ант без боротьби.
Ось пружик Сонця видно стало.
На горб Бож вийшов при щиті,
І підступив до нього Калло,
Лукавий, як завжди в житті.
І Бож спитав, що хочуть готи,
Чому підступно так прийшли?
І глузував гот з нього: — Хто ти?!
Хай дань дадуть нам ваші сли!.. —
І встало Сонце, як точило,
І Бож сказав: — Йдемо на ви!
Уже вас колом оточили,
Бо наш тут край, яри й рови!.. —
І розійшлись вожді в два боки,
І загули роги здвобіч,
І рушили у яр глибокий
Ряди з горбів двох в люту січ.
І смертно билися, й рубали —
І лави Божа, й Калло стрій!
І розшаліла Смерть збирала
Бог-Мороку дарунок свій…
І день погас, і ніч погасла,
А все змикалися строї.
Морена клала нитку в прясла:
В основу — гот, в протин — свої!
І день, і два йшла рать велика:
Тріщали довбні і коли.
Кричали зграї круків дико,
Стогнали раті дві й ревли.
І Сонце взастін покотилось,
І готський стан подавсь назад
І кинувсь врозтіч — бо ж плоти ось!
Та тут їм стріл зустрівся град.
Мов звірі, загнані зокола,
Встеливши навами[173] доли,
Вони на знак свого подолу,
Клякнувши, зброю віддали…
І дав їм Бож у путь зворотню
Свої три зношені плоти
І клятву взяв: платити Родню
Два мита — вік, як Руслом йти…