І клятву взяв: платити Родню
Два мита — вік, як Руслом йти…
* * *
Аж три дні зносилися трупи
І колом клалися в кряжі,
І піднялась горою купа:
Вгорі свої, внизу — чужі!
Ось вже зола накрила жертви,
Велика клада догора…
Звитяжці той курган із мертвих
Назвали “Бусова гора”…
І будуть анти жить в тім світі,
І будуть готи в них таки,
Уже як хови[174], у привіті
І день, і ніч! Роки й віки!..
І гнівно глянув Бож на Гроллу,
Що ждала присуду в мольбі,
Й на подив воїнському колу
Він Калло дав її в ганьбі…
І гучно задзвеніла гайда,
Від страв угнулись стільниці;
І піднесла столітня Найда
Хліб-сіль з рук — Божевій руці!
І заспівали ратцям врочень[175]
І Чара, й Злада, й Песта, й Світь,
А підхопили їх з обочень
І Ждан, і Жнив, і Слуд, й Пресвіт.
Лилися брага й мед, мов води,
Буяв тризняний гамір-гам,
Звитяжжя перші хороводи
Подячний гімн вели богам…
А Бож по згоді всіх трьох жінок,
Перуну в дяку й Сваржуну,
Вчинив на Родень весь дружинок[176],
Рулаву взявши за жону!
І сіли в застін з ним в бенкеті
Задруги — впроти і здвобіч;
Співав Савур всім славу втретє,
Аж поки всіх зморила ніч…
* * *
Ось вийшов Бож на берег Росі:
Човна нового Маж стернив,
Щоб Бож віддав братам, бо досі
Він жив спокутою вини.
Оце ж і стежка в верву роду!
Он там Одар “натойсвіт” ліг…
А там “Русалю”-човна в воду
Він перш повів… А он обліг,
Де він в ту ніч тарпана звершив!..
А там он Рату-матір стрів,
Де тряхнуть сіті в ряд, де верші
Та зблиски рибок у бистрі!..
Йому колач-сіль[177], званий хлібом,
Навстріч несли… Ось вже Вілмир
Із Калегастом, Любом, Глібом
І чадами врябили двір.
І матері старенькій Бож дав
Квітчастих паводок сувій;
Ось взяв мечів півкопи Гожда,
І берло взяв Вілмир в рід свій;
Вже ладанки забрали сестри —
З кори й дубка, із бринзи й тіст!
І розгулявся свята нестрим,
Якому був призвідцем гість!
Сливе, не всі його взнавали,
Бо вже не вигнанець тут був,
А Антів князь, що зратив Калло,
Що Родень мав! Тьму-рать[178]! Гістьбу!..
* * *
У Вінітара хот чимало,
А чаг — то, може, й двісті є,
Та старшить над всіма Джамала
І юна знадна Джуліє.
Недавно старшила ще Херта —
Вандалка, дар вождя шести[179],
Гордаво-мстива, зла і вперта, —
Її не міг і він знести,
А що вже хоти нарікали,
Що бідні чаги скарг несли!..
Отож, йому порадив Калло,
Як антські прибули посли,
Подарувати Херту Божу,
Як першу з хот. При ній подруг.
Приспавши дарчо пильність, може,
Так в Родні вдасться мати й слуг!
Не поскупивсь вождь готів: з ними
Дав коней, паволок, скарбів,
Провідців з мошнами[180] тугими,
Ще й сам всіх вивів до горбів…
* * *
У рівнодень загоном чвалко
Сапун і Бож, Відрад і Чер,
Пустивши в попас коней в балку,
Шукали на Росі печер.
Пройшов один день сонцю впроти,
У мандрах — другий зник вночі,
І лиш на третій в темнім гроті
Марні й голодні шукачі
Той клад ледь-ледь знайшли в кремінні,
І сили стративши, і кміт.
Блищало сім корчаг в промінні,
Як винесли їх всі на світ.
І не спочивши навіть миті,
У сакви вкинувши скарби,
Неслись в скачі несамовитім
Назад їздці через горби…
* * *
В світлиці Божа ніде стати —
Йде рада з ночі до світань.
Знов готи сунуть, яко таті!
Хто ж, де, коли поставить стан?..
Савур з торбаном там, де юрми,
Як доспіває, знов почне.
І загули роги і сурми!
Це ж віче кінчилось нічне!
Та змовкло все. І шанобливо
Савурові вклонився Бож,
Такий замислений, на диво,
Звернувся він до волхва тож:
— Наш славний старче, наш провидче!
Скажи, що жде нас в ратстві цім?
Кому пізніш, кому з нас швидше
Бог-Морок в “тойсвіт” дасть гінців?
Як нам вестись? Що пильнувати?
Де йти на смерть, щоб смерть звалить?
Що нам велить Мокіш-прамати?
І що нам бог-Перун велить?—
І стихло все. А старець думав
І врешті так повів на все:
— Не бійтесь тама[181], гета[182], рума[183]!
Лиш гот вам Лихо принесе!
У весни, в літки, в несні, в зими,
Як ніс всім сущим навкруги!..
Та готи будуть невразимі,
Допоки в них свої боги!
Хоч ратство дасть вам переваги,
Та й втрата прийде немала!
А ти, владико, бійся чаги
І побратимового зла!..
Перун веде тебе, ватаже!
Боги дарують щасну мить!
А я, як гот у прі поляже,
Уже в “тойсвіті” буду жить…
* * *
Всю Антію кликнула Доля
Під власні берла і кличі —
І стали в стани навкіл Поля
Древляни, луги й кривичі!
І стріли скрізь співали й грали,
І йшла у битву рать на рать,
Бо ратці для життя вмирали,
Хоч не хотів ніхто вмирать…
І так — не день, не тиждень навіть!
Не місяць — більше! Три підряд!
Мара-Морана[184] душить, давить
Ворожий стан, за рядом ряд!
Війна нечувана, нечута
Із навів клала гори скрізь,
Звитяга рвала готські пута
Від моря й лугів — до полісь!
І бились анти до знемоги,
Союзні саки[185] — до знесиль!
І Бож домігся перемоги,
Що в ріг гучала звідусіль!
Аж в Родні гридниця[186] гриміла,
Богам вогні подяк росли…
І Ставр привів за шнур Егіла,
А Вінітарові посли
Півдня стоять провинно збоку.
І лох, розбитий вщент, був тут,
А Калло з вищербленим оком
Шарівся, тлів, неначе трут.
Тож будуть готи антам знині
Нести данину рік у рік,
Та ще заручником в повині
Син вінітара буде вік.
Коли ж зарік[187] вчинили здвобіч