На глиноземі й на хресті
І роздали всім ратцям здобич,
Вділивши навам пай корсті[188],
Бож відпустив із Родня бранців
І тризни визначив обряд.
І почалася гайда вранці,
А діялась сім день підряд…
* * *
Вже Херта висхла вся з гризоти,
Бо двадцять літ ось-ось мина,
Як платять дать цим антам готи!
Що птаха в клітці, тут вона!
І Херта зціпить зуби кутні
Та й сушить лоб: де сил узять,
Щоб всім кінці придумать путні,
На смерть всіх антів нанизать!..
* * *
Бож по обряду вже три літа
Зі знаттю ходить в праліс-бір:
Свої там в антів згони й міти,
Свої і лані, й вепри, й звір!
Всього дасть щедра Дівечора
З своїх невичерпних угідь —
Лише вполюй і спритно, й скоро,
Та без дарів їй не поїдь!..
В четверту несень[189] цю із батьком
Впросились їхать всі сини.
Хоч супротивився й Мал-дядько,
Хоч Божа й дідо-Крил винив, —
Він не піддався навіть Раді
(Уперш дружини спротив стрів!).
Були без міри діти раді
На жлю й досаду матерів.
Тож тихим засвітком погожим,
Добу вдвокінь[190] промчавши вскач,
Вожді й сини в чолі із Божем
На місці ждали вже удач.
Вогнями щедрі жертви брались,
І птаство грай вело в ярку,
І Дівечорі з листя праліс
Духмяно клав постіль м’яку…
Збігав так час… Під’їли спіхом,
Спочили стомлені тіла,
І вкрилась вмить стоянка сміхом,
Де досі тиша лиш була.
І дав Бож знак бубнити в бубни,
І стали старші в ряд зобіч,
І звір поліз в тенета згубні,
У сильця й петлі, з дня — у ніч;
І смертно закричали хащі —
Харчав і борсавсь звір від мук,
Відчайно кидався, пропащий,
На меч, рогатину, під лук!
Тягали день увесь, носили
Челядці жертви до корить[191],
І здирачі не мали сили
Все оббілить, обмить, всолить!
Ловитви тої щемна втома
І живи пахощі лісні,
Багатство чарів невідоме
Всім увижалося й у сні…
І збігла ніч, і день з околу
Не світлий, як учора, встав,
А хмуро-темний, світло кволо
З небес насуплених сотав.
І вчувся ріг чийсь дальній спершу.
І ближній десь йому вторив!
Покрив їх раптом грім з наверша
І зиркнув-блиснув Сварж з-під брів.
І бурелом з корінням витяг
Товстезну сосну невдалік,
І в грозових несамовитях
Почувся раптом людський крик!
Летів він з хащ, пнучись все вище,
Не знати, чий, де взявсь, коли,
Бо ж анти всі на таборищі
В своїх наметах ще були.
І Бож наказ дав Хорч-Хориву
Біді йти в поміч, взнать: чия?
Та тут схлюпнулась буйна злива,
Як пінновесна течія.
І не діждавши Хорча-сина,
І скрики чуючи все ті ж,
Бож вслід йому відправив Мина
На розшук в буряну крутіж…
Хвилин минуло тих чимало,
А посланці назад не йшли,
Немов їх буря десь тримала,
Чи кимсь полонені були…
І Бож у серці вчув тривогу —
Неспокій дивний, острах ріс!
Почулись вдруге гуди рогу,
Які глушив ревінням ліс.
І раптом зойк в наметі близькім
Зірвався розпачем страшним,
І освітив Перун Трьохблиском
Чужі три постаті над ним.
Рвонувся Бож — звестися з долу!
Та в вічі вдарили сто свіч,
І закрутились райдуг кола,
І тут же впали в темну ніч…
* * *
Десь Мин і Хорч в тряскому скачі,
Вцілівши, Родню вість везли,
А готи хмелем пай удачі
Ніяк залити не могли.
Ще б пак! Під ними в темній ямі —
Вождь антів Бож! Князі! Сини!
До смерті вибиті киями,
Немов снопища восени!
Хоча пройшло, — як всі данини
Зняв Бож із готів, — десять літ,
Та в душах їхніх і понині
Чадить образи чорний гніт.
Невже таки тих антів взято?!
Аж сам не вірить опісля
Великий конунг та завзято
За теє Херту вихваля.
Йому ж дасть Іордан-історик
За підлий цей у спину вдар
Ім’я — брехливе, мов сам морок:
“Звитяжець антів” — Вінітар!
А поки-що, хлепчучи вина,
Вже літній конунг суд справляв:
Ті вимагають ямцям[192] згину,
Ті кажуть, обрам[193] щоб продав…
В світання мить, по хвилі виждань
Ібор[194]-царевич гордо зрік:
— Іду на них по дань за тиждень!
Скорю усіх! Життя — в зарік!
Бо лиш тепер, немов базя[195] те,
Всіх антів без вождів таки
Ми зможемо у шори взяти
І, скорених, тримать віки!
А цим, як вів прелат[196] тут нині, —
Хай смерть всі діяння зверста:
Розп’яття хресне — за данини
В ім’я тризначного Христа!.. —
* * *
У антів горе! Зойки, галас!
Злилися в рев проклять слова!
Навкруг, мов гать яка прорвалась,
Околи розпач залива.
Не розпач — гнів! Не чутий зроду,
Серця їм виповнив ущерть:
— Дощенту знищити заброду!
Смерть готові лихому! Смерть!!!—
Гуртує всіх Вілмир круг себе,
Став антам Божів брат в чоло,
Аби помститись за ганебу,
Якої зроду не було.
І плачуть хоти, кращі з кращих,
Їм квилять діви-чайки вслід
Зі стін-валів. Аж в горах, хащах
Хоронять луни плач тих бід!
Рулава, Рада, Мовна й Лана
Чотири дні, чи, може, й п’ять,
Як сонце з засвіту лиш гляне,
Спокутно над Руслом стоять.
Обік горять огні кумирів,
Заклан богам Чур-Жар[197] пече, —
А їм ніяк від водних вирів
Скорботних не звести очей!
А їм до змори, поки впасти,
Не взять в рот ріски — лиш води,
А їм перемогти напасті,
Що в край прийшли — в гради й роди!..
Та ось гінці до них — три зразу —
Амазин рішенець вістять:
Зібрати ратниць по наказу
І вдарити! Хай згине тать!
І Лана перша ратниць двісті
Зібрала під своє чоло.
А невзабар у певнім місці
По двісті в кожної було!
Лише чекали войовниці
На знак Вілмира… Ждали всі,
Готові зразу в путь пуститься,