Скупавши коней у росі.
* * *
У готів накри[198] б'ють святково,
І челядь[199] валом йде до них!
Юрба зокола, мов підкова,
Розп'ятих бачить, ще живих!
Їх на хрестах — по сорок двічі!
Окремо Бож, сини — зобіч!
А там вожді, щоб як на вічі,
Було всім видно сльози з віч!
Та сліз нема, і мук не чути —
Лиш гнів і ненависть з зіниць…
Горять до сонця, наче трути,
І колють челядь сотні глиць.
Юрба у моторошній тиші,
В остиглі груди взявши ляк,
Зітхає глухо й спражно дише.
Ба, й почт, і конунг, мов закляк,
Уздрівши вчинене Ібором
Та Калло — вже старим тепер…
Лиш Херта верхи скачем скорим
Спішить до Божа: “Ні, не вмер!” —
Майнула в ній злоради втіха,
Та тут же й згасла… Мов в одвіт,
Озвався Бож до неї стиха:
— На зраді вік не стане світ!.. —
І замість глуму, злості й кпину,
Що мучили її, пусту,
Вона ридань жагу неспинну
В собі відчула й німоту.
Зачувши близько звуки рога,
Вона від'їхала в навкіл.
А з вуст у конунга старого
Зірвалось: — Стріл метніть їм, стріл! —
І крикнув Бож: — Ви, підлі хижці!
Вам жить під небом більше — зась!..—
Його прокльон продовжив Вижця:
— Нехай земля не прийме вас! —
І прокричали, як молитву,
Соратці Божеві й сини:
— Хай смерть несуть вам завжди битви!
— Погиньте од війни й вини!.. —
Конали б анти так сідмицю[200],
А мо', ще б мучилися й більш,
Та в готський двір посли, мов птиці,
Влетіли: Мал, Добрита й Вільш.
І конунг спішно дав наказа:
Вдушить розп'ятих, дать землі!
Не вчувши їхніх мук ні разу,
Ладен був щезнути в імлі…
А сли, дізнавшись про розправу,
Зламали вітку — миру знак…
На мить одну гірку-гіркаву
З них кожний в горі мов закляк.
І вірні звичаям Ярила,
Всі три, не звівши голови,
Потрійно грізно повторили:
— В честь Перуна! Йдемо на ви!.. —
Не встиг ще й слова гот сказати,
Як сли вже вимчали назад,
Через вали, рови й загати, —
Як птахи, без морок і вад!
А конунг в смертнім переляці,
Щоб злочин з себе й Херти змить,
Старого Калло на гілляці
Звелів повісити за мить!
Мер Вінітар в обіймах Херти,
З отрути від стріли й помер.
Боявся і Ібор вже смерті —
Тесть Баламбер грозив тепер!
Тікали готи, мовби хворі, —
Розбиті, вигнані, в злобі, —
І сам Ібор із ними в горі
Притулків скрізь шукав собі.
І не знаходив, бо по п'ятах
Все анти йшли, і люта січ,
І від утеч, метань заклятих
Він врешті втратив навіть річ…
А анти-венти з племенами
Над прахом Божа і рідні
Високу гору з бервенами[201]
Насипали, і там на дні
У ній поставили вина ще:
Медівку-ситу, пиво-бро[202],
Бузу й кумис[203], щоб нави натще
Пили їх та несли добро.
Була гора висока й гостра
Та ще й сягниста в ширині.
Чужинцеві вселяла острах,
Тубільцю — шану старині…
А як лишилась готів жменя,
Що в гунський стан змогла втекла,
Цар Баламбер те навіження
Спровадив зараз же в світи!
А нелюду, своєму зятю
(Ібор чекав цього здавна!)
На антську вимогу завзяту
Трутизни всипав до вина…
І оселились готів рештки
Аж за Дунавієм[204] в лісках.
Плелась ганьба, немов мережка,
За ними в думах і казках…
А анти у задружім ратстві,
Розбивши готів наповал,
Знов зажили в труді і братстві —
І ще відбили тьму навал.
Бож убезсмертився відтоді:
На кожній тризні всякий рік
Його ім'я у кожнім роді
Нащадки славили повік!..
Епілог
Трипільці в нас в крові й пеласги — ще й оті
Ратанці[205], слави ми і Данини венети.
В нас Див-Сварог, Перун та Лада — золоті!
А Плуг, Волосожар — не упадуть до Лети[206]!
Русалю-Лелю ми святкуємо з дідів,
Рідня і Коло, й Хорс Дажбогу-Світовиту.
В нас цілий сонм богів усотивсь, не зрідів
На семиярім тлі ув Ойкумени[207]-світу.
Ми — скіфи-орачі, ми — сівачі-скити!
Бізант, Атени[208] й Рим нас антами взивали
За давність на землі й за те, що їм нести
Ми не спішили дань, що били всі навали.
Поляни ми усі: і уборт, і улич,
Хорвати й тиверці, древляни й порусляни.
Трудитись на землі — наш предковічний клич!
Праматір — Лада в нас. І Лани та Оляни —
З хоан чи із Магог — стрічали гостя в двір
Із берлом в свят-вогні, ПРИ ВІТІ дружби й миру,
Давали хліб і сіль, й нічліг із давніх пір,
Ще й на дорогу дар — як доброму кумиру!..
Десь плив у казці Ной[209] Утнапиштиму слідом,
Впродовж тисячоліть ковчег ішов на схід;
Десь Доля пряла ще безсмертя двом Евклідам[210]
І Сім Чудес[211] росли на вістрях пірамід!
Десь Брахма вічно жив, творили Вішну й Шіва[212]
Початки і Кінці — чотири веди[213] вряд,
Аби посів тих книг, аби духовне жниво
Вели людей повз гріх до правди райських врат.
Десь вже давно світів "Пісні пісень[214]" сягали,
Десь шумерів шумер в історії на дні,
Десь нібелунги й Сід, Роланд[215], еліни й гали
З безсмертям на віки єднали смертні дні.
Десь Інка й Ірокез[216] творінь урочий задум
На диво правнукам лишали в заповіт,
До "Калевали[217]" фін лучив Шахерезаду,
Щось ніс із вед і сур[218] у свій озерний світ.
Десь лихо тішилось, — а тут і мир, і спокій,
В привіті порусляни безпечністю жили,
І Бористеном гість на лоді одинокій
Возив мінять скарби крізь хвилі та вали.
І скрізь була ріка, й ставало ніби дві з них,
Бо володів ратай ще й ремеслом новим:
З правік пастуший син чи давній перевізник
Робився митником чи навіть мостовим.
211