В роздоллі піль, гаїв розсіялись без мір,
Розгонивсь край вподовж — в Загір'я[29] від Каяли,
І ширився в боки — з морів до Болдигір…
Основою життя став спай сім'ї й посім'я,
Порядком — старшинство, що берегло від бід,
Нещастям стала смерть і радістю — весілля,
І мертвим, і живим за бога всім став Рід.
Та люди не завжди його сповняли звичай,
Чурила й Живи тим спричинюючи гнів,
Тому до них не раз йшов покар таємничий
І вів з собою в край вервечки чорних днів…
Зтоді легенда ця дійшла й до нас віками —
Її нам крізь часи ніс Овлур[30] — віщий сич,
Оздоблену завжди барвистими вінками,
Доніс таки крізь тлум жорстоких тих сторіч!
* * *
Як море, в Анта ліс і поле в них, як море —
Хвилює барвами, аж хлюпа догори…
Край-берегом йому з одного боку гори,
А з другого — старі, як світ, ліси й бори.
Куявки й Слава[31] він праправнук на землі цій,
А предками Артан ще й Ант були йому,
І Дажба, й Хорс, і Сварж — його сяй-бог трилиций,
Що в Коло втілився, щоб воювать пітьму…
Та аси-яси[32] мчать із Асії просторів,
Дедалі все частіш наскакують на край,
Але не гнеться Ант, не нарікає в горі,—
Гуртує друзів, щоб нахідців — у вирай[33]!
Для Асії і для Європи — “крайні”,
“Передні, “перші” — так тлумачить антів грець…
Лелеки — журавлі — пеласги — укри-вкрани[34] —
О, скільки вплів імен народ у свій вінець!
А нині у роду — і Сівер, і Дерева[35],
Венеди й Луги — теж коліно то одне,
І Тивер, і Улич[36] — усі ж бо однокреви,
Тож купно антський рід захожі орди тне.
Ще ж вічна боротьба з лихим, жорстоким Ромом —
Кровицею скропля свій край енет-венід!
Був скитом[37], наскитавсь тим світовим огромом,
Віднині він не скит — землі руслянській щит!
Дали колись боги у спадок Ладі й Діду
Поля, луги, ліси і ріки, повні знад,—
Нащадок Ладин — Ант за тиждень не об'їде
І тричі по три дні не вернеться назад.
Чарівних ріль пашня стягами край переже,
Донебний шлях, як пас, в'юниться поміж них,
Зв'язала русел-рік плинка жива мережа
Цей край життям одним і помислом одним!..
Нехай лиш Місяць-бог чарівний промінь виллє
На вікон-піхурів[38] блискітливість легку,
Русалі-Дани вже, в вінках із квітів-билля,
До третіх аж півнів кружляють у танку.
Ярило від джерел, ярів і гір високих
Пошле свої пісні з вощаг[39], ріжків і струн,
І гоголь з черняддю проворкотять в осоках,
Скують зозулі вік, наврочить гамаюн[40];
Тендітні вітерці — Стрибогові невгави —
Вервечки мавок[41] як цілують на льоту,
А в балці Велес рве на чуб трави-купави
І яшний вус на сон кладе у лободу.
Йде Дівечора з хащ на чистоводдя миться —
Вона ж царює тут, глядить в озерний чар,
І роси в коси їй впліта лебідка-птиця,
І зорі їй скида Купало-лебідь[42] з хмар…
Та тричі когут десь світанок проголосить
І вгорне ранок Схід в заграви з полуниць,
І Сонцю-Колу в честь боги запалять роси
По путах-килимах мережками зірниць;
Знов побреде в поля отара незлічима,
Тарпанів[43] табуни шугнуть у глиб степів,
І Велес цілий день пастушими очима
В дупло продивиться із вічевих стовпів[44]…
А люд у праці дня, в борні, в знемозі й горі
Долатиме стихій завади на путях:
Від ранку й допізна — у полі та в оборі
Одвічний скарб надій несе він крізь життя.
Богам же інший пай приречено одвіку —
Вони на спочин десь приляжуть у вівси,
І Коло-бог лише — те Око без повіки —
До вечора як слід глядітиме за всим.
Та пропливуть часи, свята прамати-Лада
Дасть людям розум свій — до всіх надбань ключі,
І стане їм земля бездонним скарбом-кладом,
Трудом, нажитим вдень, і райським сном вночі.
Тоді і в античів богами будуть люди,
На зміну ставши тим, що світ створили й час,
Земне життя для них веселощами буде…
Далекі античі, хай знак живе про вас!
* * *
…Останню пробива опоку,
Де в коло кілька скель зійшлось,
І то мілка, а то глибока
В Дніпра обійми лине Рось.
Старі перекази живуть ще,
Що Ант-Енет колись тут сів…
Ріка була стрімкіша й вужча,
І на пророслій ген косі
Поставив рід його з обіду
Свій коловрот[45] і курені…
Давно нема від них і сліду,
Та невдалік, на стороні,
Обік русла, над самим спадом
Тепер є верва — Кола дар!
Благословив місцину Радим,
А нині старшить тут Одар.
Роди численні розійшлися
Вподовж Росі й довкруж — гей-гей!
Народу — наче в лісі листя,
Бо ж корінь — праотець Еней…
З коліна Радима аж сім їх
В Пороссі[46] склали черені[47],
Та ладу кращого у сім'ях
Не мав ніхто в цій стороні.
Відома по задругах всюди
Одара честь і безкористь:
У ратстві — оборонець люду,
А в мирні дні — ратай і гість.
І рід великий в нього! Досі
І статки, й челядь — все росте,
Та в горі він: вже третю осінь
У жон його нема дітей!
І то ж коли? Як в ратстві Гвідів[48]
Утратив чисницю він чад[49],
Як у соратників-сусідів
По кілька хоти[50] родять вряд!
Хай старші — ну, а юні чаги,
Як ті яриці[51] в несень час?
Не родять теж… З ковша, корчаги
Він лив Мокоші мед і квас,
Клав Ладі щедрінь[52] три вже рази,
Вогні вкіл верви в ніч обніс —
Та марно… Чи богам образи
Якісь підбив завдати Біс?..
Не гостював вже в окружаїв[53],
З якими приязнь завше грів…
Ані стада, ані врожаї
Йому не радували днів;
Не тішило Гість-Коло[54] в літі —
В рік двічі скарб мінявсь на нім…
Всі весі тут — Одара ж кліті
29
32
39
41
42