Стоять порожні в купні[55] дні!..
Але якось — забув і ждати,
На цівку[56] сім восьмиць поклав! —
Одна із хот, що звалась Рата,
Одару сина привела.
Спокін радуниця — всім свято,
Та ця, о Дано! Над усі!
Семи півням начілля стято,
Весь рід скупав Одар в росі.
Аби міцна росла дитина,
Богів молили ночі й дні,
Дарниці вішали над тином,
З лубка й кори — святі півні;
Калину в луці посадили,
Над коловротом — явори…
Вже через рік маля ходило,
На другий — вміло говорить.
Втішавсь Одар… Як був без діла,
В курінь свій брав, цяцьки ладнав:
І лук, і дзигу, й пуку[57], й стріли…
Ріс син — росла й печаль одна:
Чогось він страх наводив зчаста,
Свій буйний норов виявляв!
Чи загніздилось в нім нещастя,
Якого батько й не в'являв?
У чеснім роді, в зими й весни
Хлоп'я було немов чуже:
Усе в забавах не ровесних,
А навіть старших било вже!
Чогось-то звичаям — з коли ще! —
Він став іти наперекір:
То в полюванні враз засвище,
То від черід втече за бір;
Начиння, луки чи сулиці[58]
В братів покраде уночі,
Чи прясла[59] в чаг, ще й кужільниці…
В обійсті лемент, зойк, плачі,
А він регоче навзаваду,
Тайниці викуп вимовля…
А то, бува, втече в леваду…
Невловний лис, а не маля!..
Йшло сьоме літо. По обряду
Йому ім’я вже дати слід.
Три дні ладналися всі радо,
Як і до свят,— Одар і рід.
Гінці ходили вхож[60] скликати,
Чи подорожніх і гостей…
І почали… Остригла Рата
Уперше сина… Хай росте!
Хай дасть Мокіш незламність тілу,
А Жива — силу, міць і кміт,
Дажбог — дарує вдачу смілу,
А Хорс — красу та довголіт!
— Яким ім’ям, для Мокіш гожим,
Прозвать його хотіли б ви? —
— Велів нам Хорс назвати Божем!
О Хорсе! Вчуй, благослови! —
— Приймаю! Бож! — Одар звів берло[61]. —
— Хвала! Хвала на всі літа!.. —
За верву линуло і мерло
Луною десь в нічних житах…
… Пройшли роки. Як тісто в хмелі,
Бож виріс, мужнім став сповна.
Давно від верви й від оселі
Манить його взялась Дана.
А раз — біда! Запівніч, досвіт,
Ось ранок вже, обід, півдня —
А Бож немов запав на той світ
І в табуні нема коня!
Ще й дикого такого збоя!
За ним він стежив недарма!..
Ллють волхви в Рось крові живої,
Три дні гадюк січуть… Нема!
Жалкують хоти, Рата плаче,
Одар від горя потемнів,
Брати гінців шлють нетерпляче —
І марно все… І страх, і гнів
Сповили верву звідусюди…
Йшло сонце в застін, як у двір
Верхом, у ріг гудучи гуди,
Ускочив Бож. Забитий звір
За ним волочиться на шнурі,
З коня спада ропа до ніг,
Чоло бліде, надбрів’я хмурі,
Сорочку порох геть обліг,
На плечах рвану. Збита скроня…
Не скочив — зліз. Навколо ж — вир!
Незчувся, як чиясь долоня
Лясь по щоці! — За що, Вілмир?! —
В нестямі Бож аж стогне й миттю
Ударив старшого він. — Ах! —
Вкруг знявся зойк — і биллям, віттю
Брат впав до ніг. Та й Божа страх
Ураз схопив, як в кліщі, хватько,
В очах зрябіло… Чий то хлип?
Ледь роздививсь крізь сльози батька.
Завмерла челядь… Бож, як сніп,
Упав, цілує батьку ноги,
Та крик: “Зведись!” — його підняв.
— Всечесні чада, праві боги! —
Волав Одар, — Такого дня
Щоб менший старшому образу
В роду вчинив у нас чи зло,
Як світ стоїть, не знано й разу!
Як світить Коло, не було!
І ось цей хижий звір і бука —
Це Смиргло[62] ввів його у гріх! —
Підняв на брата чорну руку,
На брата — старшого з усіх!
Тож, челядь, думайте, як треба,
Яку вчинити кару слід,
Щоб нам не прогнівити неба
І не накликать гірших бід!
Хто хоче помсту учинити? —
Звернувсь Одар. — Почне хто суд? —
В круг вийшов Рам, за ним Добрита,
Усвят і Плат, а вслід їм — Гуд.
— Вдесную станьте! — указав їм.
— А хто із Божем наодин
В суд стане за звичаєм давнім? —
В круг вийшли Гаст, Відрад і Мин.
— Тепер хто Божеві за брата
В Богів і Роду скупить мир? —
Уся в сльозах, в чіл вийшла Рата,
По ній Хотина і … Вілмир!
— В ошую[63] станьте… Хто ще буде
За тим, хто в прю звичаям став,
Навіки рід увесь огудив? —
Одар розгніваний питав.
— Нема?.. То кличте в круг наш Тиху,
Свічки несіть, в кринках води,
А щоб не збив нас чорний Лихо[64],
Гріхом щоб віче не водив,
Ти, Маво, в руки цівку правди[65],
А ти, Цвіто, карбач[66] бери…
Та поробіть собі, як завше,
Усі бовванів[67] із кори…
Хто перший стане вічувати?.. —
Озвався Рам йому в одвіт:
— Прогнати Божа! Лиш без Рати…
Хай сам іде собі в Даж-Світ![68]..
— Що скаже вічеві Добрита?
Усвят що? Гуд? Що просить Плат?
— Ми судим Божу смерть вчинити
Або ж із весі геть прогнать! —
— За слово дякую вам, віче,—
Вклонивсь Одар. — А що брати,
Яких в наступники я мічу,
Хотіли б вічу донести? —
— Ми більше всіх просили Божа, —
Почав Вілмир і шапку м’яв, —
Щоб він ошуку, скільки може,
В шанобу й послух поміняв,
І завжди щоб приймав, по змозі,
Поради наші й інших чад.
Лиш нині (Божу раптом сльози
Заслали зір) він сам не рад…
56