Всьому, що сталось, я виною,
Мені за це слід кару дать!.. —
— Прогнать, — ревіла челядь, — згоя[69]! —
Кричали з кругу віча: “Гна-а-а-ть!..
Мовчав Одар під лемент двору,
Йому проклін лиш різав слух,
Тому він звів знак-чілку[70] вгору,
І гомін зборища ущух…
— То волите всі гнати Божа?
Даю я згоду і — кінець!
Але й Вілмир повівсь негоже…
Тому такий мій рішенець:
На троє літ за всі провини
Наш рід лишити Божу слід!
Якщо цей суд небожий — згине,
А ні, — то вернеться у рід.
— Так буть, — кричало віче. — Бу-у-ти! —
Мов з двору гнало геть Мару…
А згодом Рата лиш, як смута,
Одна бродила по двору…
* * *
Ридає Рата коло Божа,
Знайшовши сина у пітьмі:
— Скрапни у Річку кров — поможе! —
Слізьми душилась: — Сину мій! —
— Непослух мій ніс нелад в кущу[71], —
Бож відказав. — Умер би я,
А так — хоч вигнаний — живу ще…
То хай умре печаль твоя!
Я вкрав тарпана з пасовиська,
Щоб дикого та приручить,
Його в запівніч виждав зблизька,
Вловив щасливу слушну мить.
Мов той упир[72], у гриву вп’явся
І верхи вже сидів на нім.
Іржав тарпан, хропів, хвицався,
Та Велес помагав мені…
Десь по обіді, після зливи,
Попали ми в дрімучий ліс.
Був, як ніколи, я щасливий,
А кінь, бідак, ледь ноги ніс.
І ледь не крикнув я з утіхи,
Ладуню-мамо! Йшли ми вниз,
Там чулись звуки, жарти, сміхи.
Приглянувсь: гурт, збирають хмиз…
Одна з тих чад… Чи Хорс дав вроду?
Дивлюсь — очей не відведу,
Бо кращої не бачив зроду…
Мені зустрілась на біду!
Та юнка з гривною у зроччі[73]
(Всі звали Ланою її)
Гляділа все мені ув очі —
Й співали в грудях солов’ї…—
І син замовк, зітхнувши глухо.
Сиділа Рата, мов німа,—
Все чує мати серця слухом,
Та ліків синові нема…
* * *
Там де в Дніпра гребіння гострі,
Де пада, ревучи, в обрив, —
Могутній Хорс там диво-острів
З камінних брил, зі скель створив.
Щоб вид не був сумним і голим,
Звелів, щоб виріс гай і дуб.
З них видно всі-усі довколи,
Що захищають край від згуб.
Як острів звівся, до знемоги
Хорс цілий тиждень перед ним
Вночі і вдень вкладав пороги —
Заслону хвилям навісним.
Та норовисті в бурі звички,
Щоб підкорити їх руці,
Поклав навкіс їм скелю-кичку[74],
А побіч неї — два стільці.
Зтоді віки, як старожили,
Творіння Хорса берегли —
Навкілля й острів сторожили
Від зла, від горя та хули.
Мов казка, покривався квіттям
Далеко від чужих неслав,
У затінку скарби-століття
Хорс кладами отут складав!
А з часом в чудо самоцвіти
Він обернути їх звелів.
І не було відтоді в світі
Затишків кращих на землі…
І забажалось втішить ними
Когось, бо ж марно все стоїть!
А так — чиюсь хвалу нестиме
Йому Русло до скель-століть.
Тож Хорс послав Стрибога в хвилі,
А той вітри — буй-тури впріг,
І враз весь світ неначе виліг,
Як в темну хлань буремну ліг!
Перун по ньому кинув блищем,
Та й покотив — громи, громи…
Зіп’явся острів — вище, вище…
І морок враз запав німий.
Та лиш на мить, бо в стоголоссі
Сплелися, збились залюбки,
Вквітчавши райдугами коси,
Всі пінногриві хвиль жмутки.
І Дніпр-Славутич вмить заприскав,
Надувсь, мов мав розбитись вщент.
Валів пінливих кидав низки,
На берег вергав — ще раз, ще!
Вони все вище пнулись вгору,
Ось вже під них весь острів ліг!
Уже до неба! В пізню пору
За них чіплявся Місяць-ріг…
Та близивсь ранок… У діброви
Лягли бори спочить, мабуть.
Бо вщухла буря та Дніпрова,
Вляглася врешті каламуть —
І виплив острів! Світ ще звіку
Не знав таких принад на нім!
А ще ж — о диво! — сяйволику
Хорс жінку-рибу ніс в обнім!
І вже за мить зануривсь з нею
На світле дно з перлин і свіч,
Щоб щовесни з води зорею
Вона виходила на ніч!
Щоб із русалями[75], як роси
Підпалять землю й неба вись,
Вона в джерелах мила коси,
В отих, що Хорс створив колись…
* * *
На острові русалі жваво
Плетуть святочнії вінки
З латаття, куширу й купави —
Такі ажурові разки,
Щоб, як одягнуть у верету[76]
Найстаршу матір дружно всі,
Заграти в дуди з очерету
І Леля викликать з лісів.
А з ним в танку, раз в рік, до пізня,
В отих вінках при свят-вогнях
Дзвенітиме луною пісня
В борах, у весях, в куренях!
Русалії ж прийшли — День Велик!
Поминки вмерлих, дань легка …
І Жайвір повернувсь, і Лелек[77],
Що рідних душі в рід склика …
“Русалонько Великодня, приведи нам Шума[78],
У зелені, у руттячку, Чугайстра-Жалума!
Теплинь, світлинь, весняночку, на Вічеву поляночку,
Під дуб віщий, до берега, Русалонько оберега!
Ладо[79], Дніпре-Даниприче[80], твоє Русло в вирай тече,
Понеси в нім душам вмерлих співаночки наші
в перлах!
Співаночки-поминочки без жодної зупиночки,
Із піснею тризняною[81], веснянкою Жур-Даною[82]…”
Під спів-обряд цей звідусюди
До плес, до русел, у яри
На честь русалям-мавкам[83] люди
Несуть незлічені дари.
Відлюдниці-дівчата здавна
Живуть в печерах, у скитах,
Як божі слуги; слава славна
Їх величає по світах.
Найпаче ж острів Хорсич нині
Прославивсь ними на світи,
Хоча Дніпро тут буйноплинний —