Не всім дозволить допливти!
А треба ж гожих днів на літо,
Дороду, влову, тихих злив
В самітниць випросить коли-то!
Тож дарниці несли й везли …
Раніш до них, либонь, і плотом
Не бравсь ніхто з людей доплить,
Ноги людської не було там
Впродовж усіх віків-століть.
Та світлий Хорс одного разу,
Як потопили все моря,
Прикликав здалеку Амазу[84]
Із роду Скитського царя.
За нею служки йшли позаду,
Воли скарби в возах тягли,
Руслом дуби, плоти, насади
З дарами й ватрами пливли .
Тоді-то крайку[85], злотом шиту,
Амаза кинула із рук —
Мостом веселка з семицвіту
До скелля перевисла з лук.
По ній вона, і слуги, й чада
На Хорсів острів збігли вмить
І там-то скарб ховали кладом
І вежі зводили в блакить …
З утоми спали як побиті,
Та рано встали жваво всі,
Щоб свят-танок богам вчинити
Уперше в Хорсовій росі…
“Ой, дудо! Ой, гудо! Ой, сопілочко!
Поможи нам вести спів-гагілочку!
І гагілочку, і весняночку
Від вечора та й до раночку.
А вже прийшла до нас весна,
Пісня лине пташа;
А вже ясна, а вже красна
Весняночка наша…”
Лиш доспівали, й враз трикутні,
Вітрами витесані з скель,
Звелись три вежища могутні:
Пресвітлий Хорс, Русаля й Лель!
Амаза трьом богам тим ватри
Звеліла класти у доли,
І поділила челядь на три,
Щоб трьом тим слугами були…
І потекло життя — у звичай:
Дні — в доби, місяці, літа,
Став людям Хорсич таємничий,
Як пам’ять про Русаль свята.
І хоч пройшло століть багато,
І рід Амази тої вмер,
Все в Хорсичі найстаршу свято
Зовуть Амазою й тепер.
І мудра, й статна, й шановита,
Вона правує, знає лад:
Як, скільки й чим з гостей взять мита,
Прочанам — зна, що дать від вад.
Недарма ж дар везуть вервяни,
Свої й чужинські гості йдуть!
Одним у вічі благом гляне
Чи дасть науз[86]-Русалю в путь,
Що відганяє зло й наруги;
За інших слово непросте
Русалі скаже — від недуги…
Уміє привітать[87] гостей!…
Заледве на небеснім прузі
Дажбожий промінь засіяв,
Весляр самітний в дубі-струзі
Під самий острів підпливав.
Човна жилиці ще здалека
Завважить встигли. Диво з див!
І як же він порогів клекіт
Без линви-шнура переплив?!
Заплачку-пісню хвиль напливом
Немов несло. Таким смутним,
Хто міг там бути, й нещасливим?
Кого їм слав цей день? І з чим?
Отож, як все незвичне, миттю
Всіх облетіла звістка ця.
Амаза теж із миром-віттю
Зустріти вийшла мандрівця.
Та ось із струга жваво скочив
Могутній, мовби тур, юнак,
Жилицям уклонивсь урочо,
Амазі віть дав — миру знак.
Ще й проказав: — Я вбогу й щиру
Русалі дань тут покладу,
Бо маю лиш велику виру,
За зло відлучений в роду.
Я плив богиню ублагати
І всіх богів благих, святих
Мені за гріх мій прощу дати,
Щоб в рід вернувсь я… — І затих,
Ждучи, який-то вирок-долю
Йому Амаза прирече?
Яку таку об’явить волю?..
Не зводив з нього гурт очей…
А Бож, хоч бадьорився доти,
Знесилів враз: — Благати? Йти?..
— Гаразд, розкажеш потім, хто ти
І для якої тут мети,
А зараз… Правтесь до намету! —
Звеліла служкам, йдучи вбік.
— Та замініть йому верету! —
Гукнула вже аж звіддалік…
Ввели до келійки з віконцем,
По стінах — диво-малівки:
Русаля, Лель, Мокіш і Сонце,
І грають діви в сопілки…
А барв! І світ таких не знає:
Червець, і рута, й воскові…
У золотих рогах тримає
Дажбога тур на голові,
Чугайстер в образі оленя,
І Дана — в солов’я пері,
І Дівечора — вся зелена
Сосницею стоїть вгорі.
Там ластівка — між Ладо й Дідом,
Тут когут-Хорс! Не гребінь — жар!
За Лелем йде гурт дивів[88] слідом,
Над ними — Місяць і Стожар[89].
Мокіш пряде нитки на днищі,
Бог-Морок серед душ в імлі
Меди п’є з чар, із кринки — вище —
Русаля воду ллє землі…
Аж в третій досвіток посланка
З’явилась Божу на поріг:
— Амаза буде ждати ранком
Тебе на прощу в оберіг!…—
А ось і грот. — Присядь навпроти! —
Амаза мовить. — Розкажи,
В чім вира[90] й проща в тебе? Хто ти?
Де рід, що в ньому досі жив? —
Він розповів… — Я все до краю, —
Амаза згодом повела, —
Прочути встигла, та не знаю,
Велика вира чи мала
Богам належить за спокуту.
Отож, приходь ще й завтра ти,
Щоб я змогла весь гріх збагнути
І гідний дар богам внести.
Мерщій вклонись Русалі щиро,
Висповідайся Хорсу в нас,
Довір порогам віщим виру!..
Мені ж, даруй, до треби час…
Вмочила в крину пальці врочо,
І свіжі крапельки води
На Божа бризнула, мов зроччя.
— Хай Мир тобі! Молись! Іди!..—
* * *
Вже три дні чинить Бож спокути:
Молитви, дарниці, вогні…
І забаглось йому побути
Хоч мить у рідному човні.
Таки не втерпів, після треби
На мол, як сам від себе, втік.
А на “Русалі” відблиск неба
Ламав, вигойдував потік.
І раптом: — Гей же, Хорсів чадо!
Чого схилив чоло к землі?
Чия на серці в тебе зрада
І на очах які жалі?—
Оглянувсь Бож… З води неначе,
Немов зібрав десь барви всі,
У поборошнях, світлих гачах,
До нього гість якийсь підсів.
— Та не журися ти! Кориця
Така, як ця, знесе й не те.
А смуті нічого кориться,
Бо й сила, й розум в нас на те.
Я рядичем[91] пішов в Гридгір’я[92],
На Чуг-ріку[93] — таким, як ти —
А нині повні скарбу-вир’я[94]
92