Мої струги, мої плоти!
Бідою ліпше поділитись —
Змаліє враз дитя Мари!
І Лихо нехтуй, щоб не витись
Йому, — от нехтуй, хоч умри!
Бож щиро розповів про себе…
Гість вимовчав і знов прорік:
— Було б хотіння досить в тебе,
А до терпіння ти навик.
І не сумуй за тим, що втратив,
По тім, чого не взнав, не плач!
Ще вернеш в рід Одара й Рати,
А зараз — надвоє колач
У мене розділімо владі,
Ковтнім ольвійського[95] вина, —
Його на дні в моїм насаді[96]
Знайдеться крина не одна…—
Поява гостя, ніби чудо…
Ті ногавиці[97], пояси…
Здалося Божу, в спражні груди
Влилися крапельки роси.
Аж ось і гостів струг широкий:
Корчаги, амфори, мечі,
Єдваби, сукна, паволоки,
Ряхтять шовкові кумачі…
З незвички він не встиг і кроку
Ступити, як у човні вздрів
Ще й юнку — діву карооку
З разками гнутих чорних брів…
— Сідай же в круг! Я Мажем звуся,
Ці три, — вказав, — мої сини;
Отой, що має довгі вуса,
Старшує в роді з давнини.
А чага ця — за доню в мене,
В архонта[98] куплена торік
За сасанідських драхм[99] півжмені
І за веприний білий клик.
Подай же нам питва, Рулаво!
Бо наче цілу сотню днів
Не пив я вже й не бачив страви.
Та й гість наш, певне, зголоднів…
Так ти, — Маж випив шосту кною[100], —
На прощі скільки мислиш буть?
А то поклав би ряд зі мною, —
Зам’явсь на мить. — Та й з Хорсом в путь.
Там запливли б до чара Луда[101],
Що в кузні варить скань[102] в огні,
Савура — старця-семигуда
Почув би ти науз-пісні… —
Сказав Бож, трохи погадавши:
— Я досі прощі не здобув…
А плавать з вами радий завше
В моїй “Русалі” — й не добу.
Спитаю, що Амаза скаже,
Що прирекли боги мені … —
Як грім, розкотний регіт Мажа
Розлігся гулом вдалині…
На знак пошани й дяки ради
Бож кланявся п’ять раз підряд:
— Хай мир на вас! — Ходи без вади,
Та ще й навідуйся в мій ряд.
Мо’, й різ коли, — всміхнувся, — в ладі
Зап’єм, віддавши Хорсу дар. —
— Прийду! — оглянувсь Бож. На спаді
Горіло Коло в вовні хмар…
* * *
А в Хорсичі Амаза рано,
Встріч Божу йдучи від горна,
Завважила ротьбини[103] рану,
Та не спиталася вона,
А тільки: — Слухай, грішний чадо! —
На камінь сівши, повела, —
Гадала спереду й позаду
На зграях пташих по долах.
І пай тобі один ліг всюди,
Одна ториться путь в житті:
Ти Нензи[104] оминеш й Огуди,
Обійдеш Біди на путі…
Хоч в нещасливий вік живеш ти
(Бурхлива в нім чисниця літ), —
Втіх чашу вип’єш ти до решти,
Прославишся на цілий світ,
Бо й честь нестимеш ти, і шати,
І клад… — затнулась, — в рівнодні[105]
В печерах знайдеш пребагатий —
Від Хорса дар і від рідні…
Ми всі молитись будем небу
За пай твій всюдний і талан.
Лиш троє літ в Русальну требу
Ти класти мусиш свій заклан[106],
Та на “Русалі” всі три літа,
Без ряду[107] й різів будь-яких
Розвозитимеш наші міти[108],
Беручи дань за ладанки[109]!
Затям же все собі, бо скоро
Між Мажевих насадів ти
Човном поплинеш до Боспору,
Як посланець наш у світи!
А Маж нам знаний, бо літами
Він ходить приязно сюди.
Набрався й честі, й кміту, й тями,
Напився і снаги, й води.
У нас же він скарби великі
В печерах часто хоронив…
В краю роди всі і владики
Із нами дружать з давнини!
Отож, прямуєте в Олешти…
Чужі і наші племена
Із Мажем купно пропливеш ти,
Пізнаєш їх, — вела вона.
В Олештах є мій брат Добрита,
Осів — Маж знає — на молах.
Він дасть проксену[110] вам від мита,
В торгових місце дасть рядах.
Ось цей обрус[111] при встрічі брату —
Лиш з рук у руки — там тоді
Зумій від всіх таємно дати…
Спостигне лихо — кинь воді!
А ще, — промовила, — гордині
Глядись, як гіршої із вад!
Боги у нас у всіх єдині —
І дарять все, й беруть назад.
Хай мир на тебе, — віщо в чашу,
В кропінь вмока вона пірце, —
Пошле ось ця розмова наша
І вогнище святе оце. —
І збризкавши малівки в скиті.
Звеліла Божу йти уже.
— Я передам ваш знак Добриті!
Хай Хорс вам Хорсич береже!.. —
* * *
Все палять готи леттам, балтам[112],
Йдучи помор’ям рік-у-рік
На нові землі чорним гвалтом,
Неначе Один[113] так прирік;
Неначе їх в тяжкім одчаї
Невчасно Стерма[114] зачала,
І в помсту Фрея[115] всіх вінчає
За те рогами до чола!
Вже дань взяли в кашуб, пшеворів,
Мазовшам, куршам вік втяли,
Вже вийшли з поозерних зворів
За лужицькі[116] вали й моли…
Їм життєміром тільки ночі, —
Хоч людям вік зміряють дні, —
До праці готи неохочі,
Без гвалту їм всі дні нудні.
Отож, і йдуть, мов лис на кура,
Несучи вовчу ненасить,
Як світ покриє ніч похмура,
Як все живе від втоми спить.
Ідуть крізь хащі, через ріки —
Із антами в них, бач, є ряд:
Пустіть в Меотію навіки,
Щоб звідти не вернуть назад!..
107