* * *
Шумують, пінять, грають хвилі,
Гойдають збурено човни.
В своєму Бож сидить на кийлі[117],
Бо мають вже пливти вони,
Бо Маж синів гукає-кличе…
А в Божа — веслярі свої!
Дала Амаза і стерничих,
Щоб добрість пам’ятав її.
Ногати, гривни, куни, різи[118],
Яскравий пояс, мов багрець,
Сукняна гуня в каймах з фризи[119],
Лисяча шапка, поршні[120] з грець —
Всього вділила, наче сину!
Ще й див-намет, вітрила ці —
І то не враз, не на часину,
Те все — його, в його руці!..
Та Мажів ріг ось кличе лунко!
А з круч, на честь і Хорса, й Вод,
Жилиці враз Руслу дарунки
Сипнули, вівши хоровод.
І струги знехотя, спроквола,
Як велетенські лебеді,
Уже й відчалили від молу,
Вітрам віддавшись і воді.
Маж віз у світ і добра, й трунки,
Тканин сувої, шкур тюки,
А Бож — від Хорсича дарунки:
Русальні міти й ладанки!
Маж перш сміявсь. Але удачі,
Що Маж мав, ідучи вчолі,
Те вміння дать нахабі здачі,
Людські пожертви немалі,
Той знак Русалі, що мов кликав
Верв’ян до себе звідусіль,
І мед отой, і збіжжя, й лика,
І мідь, і срібло, й міх, і сіль,
І те у гістьбищах повсюди,
Де Бож лишав Русалі міт,
Братання, що чинили люди,
Клянучись їм на “доки світ”;
Чи й те, що добрі вогнищани[121]
Удач бажали їм, напуть,
І та прослава людська й шана,
Що ген поперед них пливуть, —
Відкрили врешті диво Мажу,
Немов полуду змили з віч:
Не він, як думав, путь цю в’яже,
А Бож, хоч ніби й рядович!
Збагнувши мудрощі Амази,
Вловивши суть її мети,
Маж поміняв свій норов зразу —
Став з Божем рівнею іти…
Та ось гостьба[122] видніє зліва:
При березі причальна гать,
В узвозі — юрма галаслива
Й дими — стовпами із багать!
— Рід Чуга тут! Гаси вітрила! —
Маж крикнув. — Гребниці[123] суши! —
— Чали-и-и, — луна йому вторила. —
В’яжи приколи до обшив[124]!.. —
В знак місця хтось вже ставив віху,
А хтось — на снідь підвів коня…
Вже йшли при віті митні[125] з міхом,
Та враз всіх ладанка спиня:
Підніс Бож ладанку в правиці!
Бовван Русалі на човні
Кладе побожний ляк на лиця…
Страшний, святий богині гнів!
Тим часом Бож з човна по сходні
Знаки оті неквапно зніс,
Оглянув товпище. Сьогодні
Він мов на голову підріс.
— Чугайські славні порусляни[126]! —
Підняв угору знак в руці, —
Нехай на вас Русаля гляне,
Помножить статки в гостьбі цій!
Веліла нам Амаза-мати
Скрізь на розпуттях ріг-доріг
Наузи-ладанки роздати
І знак лишити, щоб стеріг
Від зла він торжища повсюди,
Дороди, влови і приплід,
Щоб жлі й недуг не знали люди
Із року в рік, із роду в рід!..
І вивів Чугового внука,
Вже старця, з гурту внук-юнак,
І немічні старечі руки
Землі п’ядь кинули під знак,
І славу схвальним дужим криком
Столикий натовп проволав…
Челядник, смерд чи гість-владика
Ніс горсть землі до міт-кола!
І хутко в насипі-завалі
Його ледь видно вже було…
А Маж, як дарниць надавали,
Зарізав півня й заколов
На честь Русалі диво-тура.
А Бож братався: — Гей, брати,
Хай вічно будуть роги й шкури
Навершям в цей обряд святий!.. —
Лились меди в роги і чари,
Міхи, полотна, шкури, віск
Мінялись на “рибки” й динари[127].
Гостям — від криці й зброї зиск,
Кощеї[128] в попиті ще й чаги!
Гра в кості, герці на мечах…
Ті поєдинки — до виснаги,
Влучання в ціль — до кіл в очах!
Булгар, гепід, і дак[129], і гота
В Поруслі нині, як свої!
— А та, нещасна? Ставре, хто то?
У струпах вся і мух рої
Її обсіли… О ганеба!
То регіт в неї, зойк чи сміх? —
— Взяв Морок дух її до себе,
А тіло жить лишив. За гріх! —
І слово “гріх”, і струпів луда,
Шаленство чаги й сум’яття
Влилися жалем Божу в груди
І розбудили співчуття…
— Преславний, гей, отроче з Анти! —
Торкнув п’ястук чийсь Божа в бік.
— Хіба попав нахідцю в бран ти,
Чи Морок рід твій взяв навік,
Що так сумуєш ти? Я Калло, —
Всміхнувсь до Ставра той, — здавна…
Та що тебе в мені злякало?
Мене тут гостем всякий зна.
Чував, пороги й кличку літом —
Хай береже тебе Чура! —
Без вад проплив ти чудо-плітом,
Без гребниць навіть і шнура! —
І стрівши Божів погляд впертий,
В мовчанні Ставра вчувши лють,
Він запитав: — Куди ж тепер ти,
Наверх чи вниз гребтимеш путь? —
І не діждавши, що той скаже,
Він гордо руки впер в боки:
— У поруслян лиш нас із Мажем
Зовуть владиками ріки.
Я обміняв кащеїв низку
На гостьбі тут за тузінь чаг,
Але за Гроллу-недогризку
Ніхто й ногати не простяг!
Коли ти маєш кизикина[130],
То спробуй щастя і візьми, —
Вмовляв він Божа, бо покину!
Все ж гістьбище звела слізьми…—
Як всі зійшли на берег знову,
Шепнув щось Калло Гроллі вмить,
Але по-готському, — їх мову
Не міг Бож, певне, розуміть…
Розшива[131] Калло вдаль вже плине…
Та що це? Ріг зове-гука!
І Бож спішить в кінець долини.
Ось вже і хвиля гомінка
Його човна гойда й полоще,
Аж виляск чується дзвінкий.
Але у Мажа не було ще
Лице острашливим таким!
А Бож іде до нього прямо,
І враз — удар! Як зблиск в сто свіч,