Його спиня і клонить в яму,
Заледве встояв. Луда з віч
Спливла поволі, як паплома[132],
І пам’ять Мажів крик верта:
— Ти де ж блукаєш, безсоромо!
Із Калло кров ріднити став?!
Та знаєш ти, що з родом Лятви[133]
Братання — смерті знак в світах?
Для Калло всяка людська клятва,
Як та забава, — не свята!..
Ні остраху, ні зла при тому
Чомусь у Божа не було,
Він відчував лише утому
І, наче гніт, тяжке чоло.
— Простіть, — він видихнув, — провину!
Але клянусь, — щоб я не скнів,
Коли брешу, нехай загину:
Мій поргіх менший, ніж ваш гнів! —
І так, мов Маж був щойно в грі з ним
Та вдіяв промахи якісь,
У нього кинув зором грізним
І геть пішов попід укіс…
* * *
Повільні дні в путі і довгі!
Їх тільки вітер впереджа…
Давно плавці минули човгів[134],
Тягулів мол, причал дужан;
Спинились трохи в Гагаузах,
В Ясполі[135], в Сармі побули;
На пасовиськах мокрогрузих
Номадів[136] бачили коли;
За ними — саків, греблю Луди,
Піщані кручі горнарів[137].
І скрізь братались в свято й будень,
Де Бож Русалі знак дарив…
* * *
Ось випливли на обшир моря!
А ще за день, урешті-решт,
Ряд Мажа, не зазнавши горя,
Доплив старих молів Олешт.
Дромони[138] з крилами й триреми,
Розшиви в барвах, розписні
Дуби — в рядах і геть окремо,
І шовк вітрил… Гучні пісні
Лунають в заводі, як в свято.
Вся митниця від барв цвіте…
Незвичним оком не обняти,
Не охопить умом все те.
А Маж, показуючи в гущу,
То те, то інше виділя;
— Того роди в лісах живуть ще,
А в того скарб — гурти й земля.
Он бачиш двох, котрі в завоях?
Їх барми[139] — влади знак з дідів… —
Маж змовк, бо з товпиці живої
Архонти йшли вже до рядів.
З синами й Божем на підході
Дари Маж виніс їм навстріч.
І хоч було збагнути годі
Оту вітальну їхню річ,
Та Маж і решта зрозуміли,
Що треба мито дать сповна:
Медів, міхів, полотен білих,
По жбану яшного вина.
Отож, розкривши сакви дарчі,
Вони архонтам без вагань
Наклали вщерть на срібні тарчі[140]
Усяких дарниць щедру дань.
Бож взявся з людом говорити,
Стишивши рогом гул юрби:
Спитав на мигах про Добриту,
Про мури-стіни і горби,
Біля яких той жив, про окіл
І місто: нижнє й верхнє — впіл,
Питав про вежища високі,
Що з кременю (весь виднокіл,
Моли і обшир оглядали
Із тих мурованих валів)…
Від брам до синявих віддалин
Мол шумував, увесь кипів…
* * *
Три роки майже у Добрити
Живуть Амази посланці.
Знайшлося всім що їсти й пити,
В покоях спали — не в хлівці.
Гостинний, щедрий олещанин
Дав двір і слуг всім, як братам,
Та більше приязні й пошани,
Як Бож, ніхто не вичув там:
В покоях, в місті, повнім збуди,
Серед гімнасій[141], гри “в юрму” —
Добрита явно й щиро всюди
Над всіх вділяв себе йому.
І Бож, нової дружби ради,
Ішов з ним разом за вали,
Як вільний гопліт[142] від громади,
Щоб захищать степи й доли.
Бо стали напади сусідів
Уже постійними тепер,
Бо кожний місто рвав і бідив,
Чи обкладав його і дер.
Не тільки справним став гоплітом
Там Бож, зробивсь не лиш бійцем,
Ба, більш — від ритора[143] взяв кміту,
Читцем знаків став і писцем.
А знехтували річ єдину,
Хоч сам Добрита шпетив їх:
Не прийняли Христа-людину
Взамін за сонм богів своїх…
Та час настав!.. Домову-згоду
Добрита й Бож пили віч-віч…
Ніхто не йняв би віри зроду,
Ким стане Бож в коротку ніч.
А він тепер Амази долю —
Плоти Добрити поведе:
Дари в Хорс-острів з Ольвополя
Сестрі від брата! В рівнодень…
А ще до них в задружу спілку
Сапун — захожий тавр[144] — пристав,
Дав Божу сканей стозна скільки,
Щит шкіряний, мечів до ста!..
* * *
Зник час, мов Коло за горою, —
Амаза Божа знов прийма.
Але не так, як перш, весною, —
Про зустріч ту й згадок нема!
Лицем уроча, повна зваби,
І ласка матері в очах…
Хвалила і парчі, й єдваби,
Кладучи скіпочки в очаг[145];
Вгощала сніддю, питвом навіть,
Цікава всім, що Бож де стрів;
Звеліла служкам требу править
В знак рода й Посвистів-вітрів[146].
На другий день, як Бож із Мажем
Сім турів, зливши водам кров,
В заклан на рожнах взяв осмажив, —
Вона його вітала знов:
— Отроче наш, чомусь боги нам
Жлю, Карну й Нелад шлють у пай!
Як жертв не вчинимо, то згинем,
Нахідці випустошать край!
Адже здвобіч Біда, як Морок,
Весь Хорсів світ під корінь тне:
В соху красунь впрягає ворог,
Горять кумири[147] наші пнем… —
І голос був її ледь чутним,
Скорботним, повним святоти:
— Боги востаннє вже речуть нам
У поміч їм на смерть іти!
І ти, наш чадо, станеш першим
Нахідцям в прю, як вал-стіна,
Що їх і виловить, як верша,
І в ратстві божім постина!
Отож, уже по святі тризнім
В прю водам попливеш, у чіл!
Піде і Маж в ряду, і ти з ним —
До пращурів святих могил.
В трикуті Русла, Тясьми й Росі,
Де носить предків дух Луна,
Там Жива вас, не як подосі,
Зімкне, згуртує, об’єдна.
І звівши там богам кумири,
Обклавши верву твердю з брил,
Ти біженців зустрінеш миром,
А їх нагінців — градом стріл!
А ще… Боги велять вже нині
Дружину-хоту взять тобі!