Хочу бити піонером.
Але не буду... Я не піонер. Зі стану бувалого прокуреного ідейного неформала є лише одна дорога: на той світ. А туди я точно не поспішав.
І тут інша думка блиснула в моїй голові, як блискавка освічує нічне небо, і з таким же громом пролетіла по всій нервовій системі до самого нижнього нейрону спинного мозку. Думка була в тому, щоб познайомити Катю з деякими неформалами, які були найближчі по образу і манері поведінки до мене. Її в мені приваблювали мій стиль життя. Для неї я був самою романтичною людиною. "Романтичною" в сенсі "романтика життя", а не "романтика кохання". Я був вільним вітром в полі, за яким вона хотіла угнатись. Їй слід було спочатку показати пару ще таких "вітряних" хлопців, дати їй зав'язати з ними дружбу, а потім зробити ручкою.
Тільки були певні "але". В мене майже не залишилось часу для цього. Завтра... Сьогодні я їхав до археологів на пару днів, а потім мене чекав потяг на Київ. За такий малий проміжок часу такі Наполеонівські плани не здійснити. От блін! Де були ці думки хоча б тиждень назад? Спокійно, пізно пити Боржомі... Буду робити те, що в моїх силах.
Я розвернувся і почав прямувати в протилежному напрямку, тому яким йшов до цього. Йшов я вже додому. Слід було виспатись і обдумати, кого ж познайомити з Катею, за ті лічені дні, щоб вони не стояли поруч з нею як відморожені і не знали як завести з нею розмову. Западло ще й було в тому, а чи захоче Катя заводити з ними не те що відносини, а хоча б дружні стосунки? Захоче, куди вона дінеться? Я хлопців підготую морально так, щоб в Каті була лише одна проблема: кого ж все ж таки обрати?
Вранці я прокинувся від світла сонця, яке нахабно било світлом мені в обличчя. Я спробував відвернутись в іншу сторону, але не вийшло. Спросоння я навіть не зрозумів чому. З'ясувалось все було доволі банально - вночі Катя мене обняла, чим і заважала розвороту на інший бік. Сусідський годинник почав відбивати удари. Дев'ять. Самий кращий час прокидатись. Раніше - якось ліньки, пізніше - втрачаємо час. А дев'ята годинна - те, що лікар прописав для підйому. Я спробував вискочити з Катерининих обійм так, щоб її не розбудити, але, нажаль, мені це не вдалось. Вона розплющила очі і почала щось бурмотіти.
-- Спи далі, в тебе ще є час, - мовив я до неї і поцілував в губи. Катя не пручалась можливості поспати ще.
Хоч вона і лягла раніше, схоже, на неї діяв нічний стрес, тому то вона і спала довше. Про себе не можу сказати, що сплю по мінімуму, навпаки, дрих безпробудно, але тільки якщо ні куди не збирався. А я сьогодні їхав на розкопки.
Ось ще одна чудова властивість Запоріжжя: повномасштабні археологічні розкопки могли проходити посеред міста, але при цьому, не посеред вулиці, а в лісі, наприклад. Посеред Дніпра в Запоріжжі знаходився острів Хортиця. На ньому жило десь пару сотень народу. Все інше - санаторії, піонерські табори та заповідна зона, на якій ніхто не жив. На Хорті (як іноді називали Хортицю) археологічних знахідок було стільки, що практично де б ви не капали, якийсь археологічний артефакт знайдете. Тому розкопки там проводились регулярно. Бували навіть випадки, коли на острові одночасно проходило декілька експедицій в його різних частинах.
Був в мене такий свій "ранковий ритуал". Складався він з кави, потім я вмивався, далі йшла перевірка пошти, а потім все інше. Якщо вранці я не дотримувався цього ритуалу - день я ходив якийсь незграбний і думав через раз. Я пішов на кухню і поставив чайник. Весь той час, поки чайник шипів закипаючи, я дивися у вікно. Погода була ясна, по небу пливли лише пару хмарин, але величеньких. Звертаючи увагу на температуру в тридцять шість градусів спеки, і на те, як сильно парило на вулиці, можна було стверджувати, що завтра мене чекав дощ. Дощ. Де ти, падлюка, був сьогодні вночі? Чому так багато в нашому житті відбувається невчасно? Щось трапляється зарано, щось запізно, але так мало речей відбувається вчасно, саме тоді, коли нам це треба. Тепер дощ піде, коли я буду на розкопках і замість того, щоб капати і насолоджуватись польовим життям, доведеться сидіти в палатці. Клятий дощ.
Заду дзенькнуло. Це був звук закипілого електрочайника. Я зробив дві пляшки кави. Звичайну каву з молоком для себе і експресо для Каті. Цей сорт кави я тримав спеціально для неї. Поклавши на тацю чашки, цукорницю і залишки кураги, я поніс це все в спальню. Катю слід було будити, бо я не хотів пропустити другу зміну розкопу. Увійшовши, до кімнати я не знайшов Каті в ліжку. Мене як обухом по голові вдарили. І куди вона могла подітись? Вийти з квартири, не пройшовши мимо кухні не можливо, вистрибнути з балкона теж (жив я на п'ятому поверсі). І де вона тепер? Край ока упіймав Катеринин топік на моєму ноуті. Пізніше я побачив, що всі її речі, включно з білизною, лежали тут же. Згадувались слова з пісні: "Если это осталось, то что же ушло?"