-- ... а так, іди лягай у ліжко і спробуй розслабитись. Хоча, чим далі, ти більше я вірю, що нема чому струшуватись в тебе в голові, - констатував Сірий.
Я не мав бажання з ним сперечатись. Мене дійсно тоншило і загалом було якось важко думати. Поплівся до себе і швиденько заснув.
Третій зайвий
"Любовь бывает похожа
На шлюху с пропитой рожей,
На суку, что ночью воет.
Ищите любовь - она того стоит"
Год змеи
Через тиждень я більш-менш прийшов в себе. Струсу мозку не було, але голова ще боліла довго. По "сарафанному радіо" вістки про причини моєї неявки на побачення дійшли і до Олі. По ідеї, вона не мала б сильно на мене сердитись. Це по ідеї. А як воно там насправді, біс його знає.
Але була і гарна звістка - Оля сама запропонувала знову зустрітись. Це гарна звістка, бо вона якщо насуплена, то не виходить на контакт і не бажає ні кого бачити і чути. А тут сама пропонує зустрітись! Все не так погано.
Зустріч була намічена на п'яту годину на самому улюбленому місці зборів більшості неформалів Києва - під пам'ятником Сковороді на Контрактовій площі. На це раз я не збирався запізнюватись. В противному випадку мені світив ще один удар по голові. Оля це могла.
Прийшовши на цей раз завчасно, я стояв і чекав на ту, кого я дійсно кохав. Нехай оточуючі не вірили в моє кохання, бачачи як бігаю від однієї дівчини до іншої. Але це були лише такі собі "інтрижки", які не мали жодного для мене значення. Єдина, хто мала для мене значення - це була Оля. Вона і тільки вона.
Я стояв і чекав на неї. Чекав, ніби то чекав своє перше кохання, і все боявся, а раптом вона не прийде. В середині мене грюкало серце і загальний стан був такий, ніби я прийшов освідчуватись в коханні, а не до своєї дівчини, хоч яку і не бачив давно.
А ось і вона. Оскільки день був вітряний і з неба трохи капало, Оля прийшла в плащі з капюшоном, одягнутому на голову, в джинсах, заправлених у гади, і легкий гольф. Плащ був розстібнутий, він розвівався на вітру, що додавало додаткового шарму. Я стояв і заздрив сам собі.
-- Привіт. Ти чудового виглядаєш, - з цими словами я хотів поцілувати її в губи, але вона підставила мені щоку.
-- Як твоя голова? Не сильно болить?
-- Та вже майже пройшла.
-- Я чула в тебе був струс мозку.
-- То Сірий перебільшив.
-- Тоді одразу до справи...
-- Будеш бити? - перебив я.
-- Не зовсім... Розумієш, Олег, я знайшла собі іншого.
Мене ці слова ледь з ніг не збили.
-- Стривай! Ти мене без ножа ріжеш! Як іншого? Хто він?
-- Яке це має значення? Один гот. Ви з ним не знайомі, бо він про тебе не чув.
-- Ясна річ. Якби чув, він би не наважився до тебе підійти, я вже мовчу про залицятися.
-- Це я до нього підійшла.
-- Мені від цього не легше. І давно ви... сама розумієш? - як же огидно я себе почуваю! Таке відчуття, що краще б мене та дівка з циганського гуртожитку вбила.
-- Пару тижнів. Кіт, ти мені дуже приємний як людина і я хотіла б і в подальшому мати з тобою гарні стосунки, але лише дружні.
-- Ти так кажеш, ніби я збираюсь влаштувати скандал, - і в неї і в мене по щоці проскочило по сльозі, - Що ж, ти все вирішила за нас. Вибач, якщо щось було не так. Я краще піду, в мене нема що тобі ще сказати.
-- Бувай... І вибач,.. будь ласка, - і вона поцілувала мене в губи. Цей поцілунок був гіркий. Гіркий від почуттів і гіркий від сліз, які ці почуття викликали.
Я повернувся в сторону Узвозу і пішов, опустивши голову. Похмура погода чудово відображала мій стан. Так само сірий, пригнічений, і в мене так само в середині йшов дощ. Я йшов і проклинав себе, що поїхав в Запоріжжя і просидів там все літо; проклинав за те, що був з Катею, замість того, щоб бути з Олею; проклинав себе хоча б за те, що не втримав її і навіть зараз, не зробив і спроби повернути її, а навпаки, безвольно прийняв вирок нашим стосункам. Світ для мене згас.
Повільно дійшовши додому, я зайшов до себе в кімнату, увімкнув свій комп'ютер і запустив Need for Speed. Я їздив на автоматизмі, не задумуючись. Я просто вбивав час. Сподівався, що таким чином він пройде швидше і смерть застане мене сивим за цією безглуздою справою. Час ішов, але не так швидко, як хотілося б.
Так пройшло два дні. Я не їв, не пив, не спав та й в туалет мені не треба було. Всі мої сусіди знали, що я живий, бо чули через стіни гул моторів, який линув з динаміків мого компа.
Вечорі третьго дня в мою кімнату зайшов Шрам.
-- Не, чувак, так дело не пойдет.
-- А мені начхати! - я намагався прокричати, але був настільки виморений, що це було більше схоже на шепіт.