- Интересная у тебя жизнь. Кстати, мы до сих пор не познакомились. Меня зовут Оксана.
- Кіт.
- А имя у тебя есть?
- Ти хотіла познайомитись з неформалом? Тож і вести себе буду в твоїй присутності як неформал, а імена ми використовуємо, тільки коли прізвисько ще не заробив. Та й нащо тобі то ім'я? Сергіїв, Євгенів багато, а Котів ні.
- Хорошо, Кот так Кот. А жить спокойной размеренной жизнью ты не пробовал?
- Звичайно, це ж закладено в нас природою. Наприклад, коли познайомився з Совою (це моя колишня), я думав остаточно осісти в Києві, знайти нормальну роботу і почати жити як всі.
- Ну и?
- Не вийшло.
- То есть, ты пошел против природы.
- Хто пре проти природи рано чи пізно програє. Але я хочу жити так, як саме я цього хочу, а не так як мені диктують мої інстинкти, суспільство, батьки, школа, держава. Тому я не слухаю чужих порад, а намагаюсь жити своїми силами і своїм розумом. Це нехай сіра маса живе за указкою, як отара баранів слухається пастуха. Ліпше бути паршивою вівцею, ніж тупим бараном.
- Но человек существо стайное. Жить вне социума и не по его правилам невозможно. Ты станешь изгоем.
- Я не порушую правила, а лише знаходжу можливість не жити по них. Що не заборонено, то дозволено. Так от я не роблю ні чого того, що є забороненим в цьому суспільстві. Але й живу не так, як в ньому прийнято.
- Ты живешь как хочешь. То есть "в свое удовольствие".
- Майже так.
- Начинаю понимать твою логику.
Ми допили кожен своє і вийшли на вулицю. Вже було темно, але не пізно. Машин на вулицях ще було вдосталь, та й людей було багато.
-- Який сьогодні день?
-- Ты имеешь в виду день недели?
-- Так.
-- Суббота.
Все зрозуміло. В суботу народ може собі дозволити відпочивати довше, бо завтра на роботу не йти. Дощик, під який я починав свою "прогулянку" остаточно припинився. З'явилось бажання ще погуляти нічним містом, тому я почав робити гак в напрямку Арсенальної, щоб ще трохи погуляти.
- Ты решил меня проводить?
- Відверто кажучи, просто з'явилось бажання ще пройтись. Та й думаю, проведу тебе додому.
- Ты все-таки джентльмен.
- Не радій так швидко.
Коли ми підійшли до будинку Оксани, вона схвилювалась.
-- Що трапилось?
-- Это машина Андрея, - і показала на сірий BMW. В машині ні кого не було.
-- В машині ні кого нема, він десь поряд.
-- Скорее всего, у меня дома. Родители его знают и хотят выдать меня за него замуж.
-- Середньовіччя якесь, батьки вирішують за кого виходити їхній дитині. Тобі самій не огидно?
-- Давай, погуляем еще?
-- Я то не проти, але ти думаєш, йому набридне чекати і він піде геть?
-- Да пошел он в задницу! - Оксана взяла мене під руку і повила в сторону станції метро.
Коли ми вже були біля самої станції вона спитала:
-- Куда теперь пойдем? Правда, идти у меня желания нету. Давай, сядем, посидим где-нибудь в парке или поехали к тебе?
-- Тоді краще до мене.
Вона не хотіла йти пішки і запропонувала проїхати на метро. Персонально для мене їхати на метро дві станції було дико. Завжди намагався подолати відстань ногами. На таких малих відстанях виходило пересуватись швидше ніж на транспорті - не витрачаєш час на очікування і стирчання в пробках. Але цього разу я погодився проїхатись, благо мав "проїздний".
Коли ми підходили до мого будинку, Оксану сильно вразило, дві речі: те, що я живу в самому центрі і те, в якому стані був будинок.
-- А ты не боишься, что он обвалится когда ты будешь спать?
-- Хіба не приємна смерть - у вісні?
-- Ты только о смерти и думаешь?
-- Навпаки, персонально я думаю, як би життя цікавіше пожити.
В середині будинку Оксану вразила відсутність звукоізоляції. На кожному поверсі було чути музику з кожної квартири.
- Какая ужасная музыка. И ты такое слушаешь?
- А як же.
- А голова от этого не болит?
- В мене голова від вашого болить. Ваша клубна, так би мовити, музика - абсолютний примітив, який не несе в собі ні чого: не змісту, не культурної цінності, - я відчинив двері квартири, - Проходь, відчувай себе як дома, але не забувай, що ти в гостях. Моя кімната друга по коридору.
- А соседи у тебя только неформалы?
- А нормальна людина сюди подасться?