-- А чого в Одесу? - засмучено спитав Соло.
-- А куди ще? З Зп я от тільки приїхав. Та й в Одесі давно вже не був, а запрошували.
Кара земна
"Я верю в пацифизм.
Добро должно победить.
Но как мне жить,
Как мне сейчас жить?
Так надоело ждать,
Так надоел страх.
Спасайся сам,
А это значит -
Возьми кирпич и дай и сдачи"
Lumen
Пройшло два місяці. Вони пронеслись для мене як один день. Не можу сказати чому. Але тільки от вчора я від'їжджав від Київського залізничного вокзалу, а вже сьогодні стою на іншому його вокзалі - автобусному.
Небо затягло хмарами. Моросив легкий дощик. Навколо всі метушились, намагались не проґавити свій автобус, ховались від дощу, зустрічали рідних і друзів з автобусів, що тільки і встигали прибувати з усіх куточків України. Посеред цієї картини стояв я, як завжди весь в чорному, сховавши обличчя в тіні капюшона, і з величезним рюкзаком за спиною. Стояв і спостерігав за погодою, намагався зловити поглядом кожну краплю дощу. Народ обходив мене, іноді зачіпав рюкзака. Але я стояв і не ворушився. Здавалось, що ніяка сила не здатна зрушити мене з місця. Процес спостерігання за дощем затримався хвилин на п'ять, не більше, але в середині час розтягнувся на години. Закінчивши спостерігати за дощем, я рушив в сторону метро. Сідати в набиту маршрутку, щоб проїхати одну зупинку безглуздо.
Вдома мене з радісним видом зустрів Соло:
-- О, блудний син повернувся.
-- Ви мене, сподіваюсь, ще не відселили.
-- Відверто, були думки вигнати тебе з дому за погану відвідуваність.
-- Але зрозуміли, що так з друзями не поступають. До того ж, хто ж вам компи налаштовувати буде, га?
-- Як з'їздив?
-- Давай ми зайдемо до мене і я тобі розповім? - не чекаючи відповіді, я відкрив свою кімнату, увійшов в неї сам і залишив відчиненими двері для Соло.
-- Ну так я чекаю доповіді, - заходячи в кімнату видав він.
-- Дозвольте докласти?
-- Дозволяю.
-- На протязі майже двох місяців я, розпіздяй Олег Шевченко, жив і (хоч і це і неймовірно) працював в місті Одеса, що на півдні України, - почав розповідати я голосом рядового, який стоїть перед маршалом.
-- Досить стібатись, говори нормально.
-- А якщо нормально, то жив у друга на квартирі на Катовського.
-- Мені це ні чого не говорить.
-- В чорта на рогах.
-- Так вже краще.
-- Я продовжую. Влаштувався системним адміністратором в одну контору. Робота - не бий лежачого. В основному приходив на роботу на компі пограти. Так ще й не на своєму довбанутому ноуті, а за їхніми машинами. Там не компи, там звірі. І нащо такі машини в звичайному офісі я так і не зрозумів. Ну то так, ліричний відступ. З загальною тусовкою якось в них туго. Неформали є, але кожен сам по собі. Жодної централізуючої сили я не знайшов, тому і повернувся. А як тут у вас?
-- Все по трохи. Філософ сів на траву, Шрам купив собі нову гітару, в мене все без великих змін. До речі, Сірий від нас з'їхав.
-- Куди?
-- До своєї дівчини. Але не хвилюйся. Він так з'їхав, як і ти, на час. Ой, зовсім забув: Шрам стане батьком!
-- Оце так новина. І на якому Аня місяці?
-- Третій пішов.
-- Швидше за все вона завагітніла в ніч, коли я приводив Оксану. Шрам тоді презервативи питав в мене. А як та Оксана, заходила за мобільним?
-- Так. А потім пару разів приїжджали якісь козли мажорні, тебе шукали.
-- І куди ви їх відправили.
-- Спочатку на хуй. А коли стали сильно буянити, ми зі Шрамом спустили їх зі сходів.
-- Туди їм дорога.
-- А як там Сова? Бо хотів їй подзвонити, а вона не бере.
-- А ти не чув? - зі здивованим видом спитав Соло.
-- Інакше б не питав. А що трапилось?
-- На неї з Ланселотом напали. Вона з місяць в лікарні.
-- А ти звідки знаєш?
-- Так Ланселот вже виписався.
Мене з середини переповнював біль і гнів. Біль за Сову і гнів на тих покидьків, що напали на неї.
-- В якій лікарні вона лежить?
-- Не знаю, зараз проб'ю і тобі передам.
Через пару годин я вже був центральній міській лікарні. Персонал лікарні оглядався, коли бачив як я проходжу по коридору в чорному плащі, поли якого розвівались підчас швидкої ходи, і в гадах з заправлених в них джинсах. І на це весь цей чорний одяг згори було накинуто білих халат. Йшов по травматичному відділку і шукав, де ж сімнадцята палата. Не дивлячись на те, що я шукав палату і бігав очима по стінах в пошуках завітної таблички, швидкість не збавляв і ледь не зривався на біг. І от перед очима пробігли дві завітні цифри "один-сім".