Дні тягнулись. Вони йшли смертельно повільно.
Мій мозок не витримував. І терпець мені урвався. Я сам почав їздити самими стрьомними місцями Києва. Пару разів до мене дойобувались гопи, але чомусь замість того, щоб на мене напасти, вони ніяковіли, казали, що я "реальный пацан". А мені хотілось бійки. Будь з ким, лише б він ну хоч походив на того, хто напав на Олю. Але він не приходив.
Йшов другий місяць моїх пошуків. Я ніде не працював. Не мав бажання. Всі моїй думки були про помсту. Тим часом Олі стало гірше. Від стресу і від ран, що вона отримала її імунітет сильно ослаб. Якась легка хвороба пішла з сильними ускладненнями. Тому усе, що я робив весь цей час я лише провідував її і полював на гопів. А жив коштом сусідів. Сам не знав, за що вони мене досі терпіли. Мабуть, розуміли, що це для мене найголовніше і сподівались, що потім візьмусь за голову.
І тут стрельнуло! Точніше задзвонило. Дзвінок був, насправді, стьомний, бо номер було приховано.
- Алло, Кіт? - озвався голос на іншому кінці.
- Я за нього.
- Коротше ситуація наступна: ми знаємо тих уєбанів, що напали на твою дівчину.
- Вона більше не моя дівчина.
- Олег, я тебе благаю, кого ти обманюєш?
Я ледь не присів, звідки незнайомець знає моє ім'я? Про мої почуття до Олі знала добра половина моїх друзів і всіх тих, хто знав про наші колишні відносини. Але звідки він знає моє ім'я, ім'я того, чиє реальне ім'я знає не більше десятка людей на цій планеті і це з урахуванням близьких родичів?
- Стривай, а звідки ти знаєш моє ім'я? Та й взагалі, хто ти?
- Я багато чого знаю. А хто я - це не є тайною. Мене звуть Шрам або Олег, якщо хочеш. Ну все, бувай, тезко. Карати йтимемо завтра. Зустрічаємось на Русанівці, під мостом Патона о десятій годині.
Я стояв посеред вулиці з відчуттям, ніби мене тільки но роздягли до гола і примусили пробігти так по сцені. Хтось знав моє справжнє ім'я, і в мене було реальне відчуття, що вони знають не тільки це. Вони могли знати про мене все, включно зі снами, які мені сняться, але які я не запам'ятовую.
Хто міг їм розповісти одну з найбільших моїх таємниць? Соло. Точно, Соло. Він єдиний з нашої квартири знає моє ім'я, і на додачу він тусує з правими і скінами. Дарма йому Сова сказала його. Він то їм і пропиздівся. Зрадник.
-- Алло, Соло?
-- Привіт, що треба?
-- Твою душу, гніда!
-- Не зрозумів наїзду.
-- Пизди по сторонам менше - не буде наїздів! - гнів мене переповнював, тому слів я не підбирав.
-- Це ти до чого?
-- А звідки скіни знають моє ім'я?
-- Кіт, про тебе багато хто багато чого знає.
-- Соло, не прикидайся дурником. Містом ходять про мене байки. А скіни знають моє справжнє ім'я, а не прізвисько.
-- Я їм не казав. Вони питали в мене про Сову, але про твоє справжнє ім'я мова не заходила. Присягаюсь.
-- А що саме вони питали про Олю?
-- Де вона лежить і в яких ви з нею відносинах?
Блін, все зрозуміло. Вони пішли до Олі в лікарню і вона їм розповіла мою підноготну. Але нащо? Цього я зрозуміти не міг.
Мене якось стрімало їхати на зустріч з тими, хто занадто багато про мене знає. Та ще й в такому місці зустріч, що приб'ють мене там і ніхто цього не помітить. Сова могла скінам багато цікавих речей розповісти, через які я для них міг перетворитись з друга в недруга. Так або інакше, я мав приїхати, це був мій шанс помститись.
Я йшов по вологим скошеним плитам, які круто сповзали в Дніпро. Від заморозку вода почала замерзати і я пару разів ледь не злетів у холодну осінню воду. Під самим мостом мене чекали скіни. Як не дивно, серед купки звичних мені скінів, там було двоє "вищих" скінхедів. Серед них був і знайоме обличчя Шраму. Іншого я може і бачив, але мені їхні лисі голови однакові.
- Привіт. Ходиш майже як потяг, рівно о десять прийшов, - мовив до мене Шрам.
- Не хотів запізнюватись на таке дійство, боявся, що всіх піздюлєй без мене роздадуть.
Всі засміялись, але мені самому було не смішно.
Оскільки всі, хто мав прийти прийшли ми рушили в сторону того місця, де мали зібратись ті покидьки.
-- А чого ви вирішили, що вони будуть там вас чекати? - цікавився я.
-- Дуже просто. Позавчора ми спеціально з ними перетнулись, влаштували конфлікт і забили "стрілу". От на неї ми і йдемо.
Ну да, це дуже у вашому скіновському стилі - забити "стрілу" і прийти на неї гурбою.