Тим часом губи Ігрека знову торкнулися її губів, а його язик — язика, тим самим піднісши її насолоду в квадрат.
«Це, напевно, Юра! — припустила вона, і цей здогад обпік її свідомість. — Алярм!!!».
Вона схопилася з місця і побачила, що в класі нікого нема. На її чолі виступили краплинки поту. Вона шукала в напівсутінках, чи не сховався підступний Ігрек десь поміж партами, але в класі було порожньо.
«Хух!» — зітхнула вона полегшено, аж тут рипнули двері — й до класу зайшов Юра.
«Слава Богу, це був сон! За таке й посадити можуть. Хоча… Йому вже 18. Отже, посадити не можуть, адже він уже повнолітній, але вигнати зі скандалом, назавжди заплямувавши репутацію вчителя — запросто…».
— Я вас розбудив? — спитав Юра.
— А звідки ти знаєш, що я спала?
— Я заходив раніше, але ви так солодко спали…
«Блін! То він мене бачив з ногами на столі у вузькій спідниці!» — почервоніла вона.
— Якщо ви втомлені, я прийду іншим разом, — чемно сказав він.
— Ні, я о’кей. Давай позаймаємося. Недаремно ж я тебе тут чекала!
Це був перший приватний урок, і дуже важливо було вибрати позицію: де, хто і як сидітиме.
Аврора Чингізівна оцінила ситуацію по-науковому. Треба було так розмістити дві геометричні фігури — її і Юрину, — щоб вони, не дай Бог, не перетнулися, щоб вони були не надто далеко одна від одної (адже у приватних уроках важливий персональний контакт учителя з учнем), але й не близько, аби поїзд А, їдучи назустріч поїзду Б, випадково не зійшов з колії…
«Ну, то як, — думала вона, — сісти мені з Юрою за один стіл рядком чи навпроти нього? Чи взагалі: він — за столом, а я — біля дошки?».
Вона аж розгубилася.
— Сідай де хочеш, — нарешті сказала вона, даючи Юрі право вибору.
Недовго думаючи, він поставив стілець на «вчительському подіумі» біля неї.
Аврора Чингізівна трохи здивувалась, але опиратися не стала. Він нього пахло дезодорантом «Old Spice».
Перший приватний урок проходив без ексцесів (якщо не брати до уваги Аврориного сну). Вони успішно почали повторювати матеріал від 8 класу. Це була приблизно та точка відліку, де Юра зупинився в математичному розвиткові.
Все було спокійно доти, доки в двері кабінету математики хтось постукав.
«Це папашка», — подумала Аврора і про всяк випадок відсунулася від Юри подалі. Юра повернув до неї голову і всміхнувся. Його хитрий погляд наче говорив: «Злякалися, Авроро Чингізівно? Чому раптом? Адже ми на безпечній відстані. Значить, ви почуваєте за собою якусь провину? Може, ви на мене так само запали, як я на вас?».
Аврора не знала, як він міг вмістити в миттєвий погляд стільки інформації. Однак він це зробив. ВІН ЦЕ ЗРОБИВ. Цей вісімнадцятирічний тупий спортсмен. Може, він не такий тупий, як здається?
Ця думка промайнула в її голові за соті частки секунди, поки відчинялися двері в клас. На порозі стояв не папашка. Це був Художнік. Її колишній коханець. Олекса Тарасович. Альошка. Ні, не Альошка, вже не Альошка. Альошкою він був у їхніх давніх любовних іграх.
«Ну, давай, давай, Болгарии русский солдат!» — стогнала вона під час їхніх інтимних зближень, бажаючи, як хороший математик, отримати довгожданий розв’язок їхнього сексуального рівняння, тобто оргазм. Варто сказати, що певною мірою Аврора Чингізівна поводилася по-садистському, адже називати «Альошкою» людину, яка носить гарне українське ім’я «Олекса Тарасович», було просто хамством у четвертому ступені. Однак, як не дивно, це на нього діяло магічно: Олекса Тарасович, названий Альошкою, відразу кінчав, з чого вона зробила висновок, що він — мазохіст.
Побачивши Олексу Тарасовича в математичному класі надвечір, Аврора Чингізівна дуже здивувалася. Що він так пізно робить у школі? Невже і він дає приватні уроки малювання?
— Євгена Євгеновича тут немає? — непереконливо спитав Олекса Тарасович.
«Ага, значить йому все-таки потрібна я! Ну-ну! І що ти робитимеш, мій зайчику-побігайчику?»
— Немає. Начебто ви не знаєте, Олексо Тарасовичу, що Євген Євгенович ніколи не затримується в школі після уроків.
Олекса Тарасович тупцяв на місці.
Юра перекидав погляд то на Аврору Чингізівну, то на Художніка. Вона була впевнена, що молодий хокеїст щось запідозрив.
— Щось передати Євгенові Євгеновичу? — спитала, задля годиться, Аврора Чингізівна.
Олекса Тарасович мовчав. Він стояв серед класу, дивуючись, чому Аврора Чингізівна не відправляє учня геть, як це вона робила раніше, в часи їхнього роману.
Аврора Чингізівна зиркнула на Юру. Той в упор дивився на Олексу Тарасовича. Щось має статися. Не може ця ніяковість тривати вічно!