— Де Коля Кузьменко? — поцікавилась Аврора Чингізівна. — Його вже тиждень немає в школі.
— У лікарні. В нього знайшли свинячий грип! — дзвінко відповіла відмінниця.
Аврора мало не вдавилася від кашлю.
— А де він його підчепив?
— У них на квартирі жили нелегальні афганці, здається, від них.
Аврора Чингізівна намагалася опанувати напад кашлю.
— А які симптоми свинячого грипу?
— Та ось такий кашель, як у вас.
— Кого ще немає в класі?
— Тільки Саші, Діми, Жори, Жені і Люди.
Аврора глянула на клас і побачила, що цілий правий куток був «лисий» — усі, хто сидів навколо Колі, були відсутні.
«От, блін! Це ж і я від нього заразилася!» — подумала Аврора Чингізівна і зрозуміла, що їй капець.
У кінці робочого дня вона, переступивши через свою гордість, попросила Євгена Євгеновича замінити її, тим більше, що в четвер і п’ятницю в неї були тільки середні класи.
Взявши понівечений циркуль з собою, вона попленталася додому.
Вдома, коли всі ліки перестали на неї діяти, вона зрозуміла, що бути старою дівкою, з одного боку, дуже добре: ніхто тебе не бачить у такому жалюгідному вигляді, не докучає тобі своїми проблемами і не давить на психіку. З іншого боку, в цьому є й свої мінуси: адже, в прямому сенсі слова, «нема кому склянку води подати».
Якраз задля останнього вона вирішила покликати сусідку Марусю, медсестру хірургічного відділення військового госпіталю.
Маруся мала загрозливий вигляд: на зріст під метр дев’яносто, з шафоподібною фігурою і грубим голосом. При цьому вона мала ще й жахливий характер. Маруся могла запросто «послати» головного лікаря госпіталю при всьому колективі. Але за це їй ніколи нічого не було, бо тільки вона могла перекласти хворого будь-якої ваги з носилок на ліжко як пушинку, так що той не встигав навіть скривитися. Крім того, вона безболісно робила уколи й перев’язки, безпомилково втрапляла в будь-яку блукаючу вену, а до того ж була масажисткою від Бога. Словом, на неї молилися всі пацієнти.
Маруся любила Аврору, а Аврора — Марусю. Напевно, ніхто не міг би здогадатися про причину взаємної симпатії. Щодо Аврори все ясно: просто Маруся вміла робити те, про що так мріяла Аврора — говорити в очі людям усе, що хочеться сказати. А Маруся… А Маруся, по суті, була великим собакою, який уміє вірно служити людині, до котрої прикипів серцем.
Аврора набрала Марусин мобільний, бо на домашній та не відгукувалася:
— Марусю, я вмираю! Я підчепила свинячий грип, — простогнала вона.
— Ти дурочка! — сказала Маруся свою коронну фразу. Вона завжди називала Аврору дурочкою, коли та починала грузити її своїми проблемами. — Я тобі кажу, ти дурочка. Ніякий це не свинячий грип. Обикновенна інфекція. Я щас прийду і тебе полікую.
— Давай швидше, мене всю ламає.
— Я щас на Бесарабці скуповуюсь, як тіко вернуся, зайду до тебе.
— Ой, купи й мені щось пожерти.
— Куплю!
Аврора покірно чекала, поки Маруся прийде. В цей момент вона ненавиділа все: свою квартиру з поламаним вхідним замком, без дверей у туалеті, і свою школу, і своїх учнів, і свого колишнього коханця за вчорашній невдалий секс. Але найбільше вона ненавиділа себе — безпомічну, спітнілу, потворну.
Коли вона почула звук повороту ключа в дверях, то автоматично крикнула Марусі:
— Не гупай дверима, бо замок заклинить і ми не зможемо вийти з хати!
— Та пам’ятаю! — мужеподібним голосом озвалася Маруся.
Марусине лікування Аврори було простим і дієвим. У його основі лежав тисячолітній досвід народної медицини.
Через годину вони лежали в одному ліжку, добряче «тепленькі», й обмінювалися новинами про те, що відбулося звідтоді, як вони не бачились.
— Ти розумієш, що найбільше мене дістало? — нила Аврора. — Те, що це він мене кинув, а не я його.
— Дєвочка, ти повторяєшся! Я вже це чую принаймні третій раз за вечір!
— Та я не можу заспокоїтися!
— Твоє тебе ще чекає.
— Де ж воно? Покажи мені: коли воно нарешті прийде до мене?
— Згадай слова Антоніни Василівни…
— Які слова?
— Ну, тіпа того, що вона зустріла свою справжню любов у 50 років, коли вже була беззуба, сива, сліпа, глуха і… Що ще там?
— І майже клімаксна… — додала Аврора. — Але я не хочу чекати так довго!!! Я хочу свою любов прямо щас!
— Щас буде! — кивнула Маруся і затягла:
Її завивання порушив дзвоник з мобільника.
Маруся перебувала у стані добрячого сп’яніння, тож не відразу зорієнтувалася, де дзвонить її телефон. Знайшовши його, не могла збагнути, на яку кнопку натиснути. Потім довго слухала, вилуплюючи очиська, не в змозі зрозуміти, чого від неї хочуть.