— Слухай, я не врубаюсь! — нарешті вичавила з себе вона. — Ти хочеш масаж прямо щас? Ти що, мозгами поїхав? Я тобі що, скорая помощ? Я, міжду прочім, тоже чіловєк…
— І нічто чіловєчєскоє мнє нє чуждо… — автоматично додала Аврора.
— І нічто чіловєчєскоє мнє нє чуждо! — автоматично повторила «нє в тєму» Маруся. — Так що пішов ти на хрєн! Що я роблю? Я доглядаю смертельно хвору пацієнтку! Де? В неї на квартирі… Ні, це невозможно, моя пацієнтка цього не дозволить… Що? Ти хочеш з нею поговорити? Ну ти й придурок!
П’яна Маруся передала слухавку ще п’янішій Аврорі.
— Хто це? — спитала Аврора.
— Один клієнт. Йому нужний масаж, прямо щас. Просить твого розрішенія прийти.
— Він що, дебіл?
— Він мі-лі-ціонєр! — по складах сказала Маруся і розреготалася.
— Алло, слухаю вас! — прохрипіла в трубку «смертельно хвора» Аврора.
У відповідь вона почула:
— Слухай сюди, я розумію, тобі зараз гірше, ніж мені. Але це кляте плече…
— Що у вас там з плечем?
— Старе поранення ниє. Не можу заснути. Ніякі ліки не діють.
— Ага, ясно.
— Що «ясно»? То можна?
— Що «можна»?
— Прийти!
— Ти дебіл, чи притворяєшся?
— Я — дебіл. Тільки дозволь мені зайти. Це буквально на 20 хвилин. Після того я зникну й ніколи більше не з’явлюся в твоєму житті!
Аврора зітхнула і безсило промовила:
— Валяй!
Клієнт з’явився через півгодини. Маруся пішла відчиняти двері.
Аврора з ліжка спробувала попередити: «Тільки не гупайте дверима, бо замок заклинить!» Але було вже пізно. Клієнт гупнув дверима.
«Ну, не й*& твою мать?» — спитала себе Аврора.
Те саме почулося з вуст Марусі, тільки у значно вульгарнішій формі.
Клієнт почав був вовтузитися з замком, однак це було безнадійно.
Аврора подумала: «Ну що ж, доведеться провести ніч з Марусею в одному ліжку й міліціонером у сусідній кімнаті! Й*& твою мать!»
Це було останнє, що пам’ятала Аврора про той день.
Уранці Аврора прокинулася від того, що її хтось штурхнув під бока.
Вона здивовано побачила біля себе в ліжку Марусю.
Маруся приклала палець до вуст, мовляв, «мовчи!» і показала кудись уперед.
Аврора глянула туди, куди показувала Маруся. Їхнє ліжко стояло якраз навпроти виходу в коридор, де стовбичив старий — іще бабусин — шифоньєр з великим дзеркалом, а в дзеркалі відображалося все те, що відбувалося в туалеті, де вже давно не було дверей.
Аврора побачила у своєму туалеті чоловічу фігуру в «боксерках», що мостилася біля її унітазу. Вона з величезними труднощами почала згадувати події вчорашнього вечора.
Чоловік стояв над її улюбленим унітазом, розставивши ноги, неначе прицілюючись із пістолета, тільки руки були не на справжньому пістолеті, а на…
— Ти чуєш, яка в нього мощна струя? — прошепотіла їй на вухо Маруся.
Аврора прислухалася.
— Ну, і що з того? — спитала вона.
— Як що? Значить, йому нема ціни в ліжку. Тобі б такого!
— Так він же міліціонер!
— Не міліціонер, а опєр. З особо опасних пріступлєній. Терористи і всякоє такоє. Понімаєш? Він — герой. Ти б бачила його ранєнія! Там од одних шрамів можна кончіть!
Аврора не відривала погляду від чоловічої фігури з розставленими ногами, вдягнутої в боксерки.
Тим часом чоловік закінчив фізіологічну процедуру, відірвав шматочок туалетного паперу, витер унітаз, куди, очевидно, потрапили його краплинки, викинув папірець і спустив воду.
Маруся і Аврора, мов по команді, заплющили очі, вдаючи, що сплять: а раптом героєві стукне в голову подивитися в те саме дзеркало і він там побачить дві зацікавлені жіночі фізіономії!
Коли почули, що опер пішов у ванну мити руки, знову розплющилися.
— Слухай, так він тут ночував? — спитала Аврора, щоб підтвердити свої підозри.
— Ну да, ми так і не змогли відкрити двері.
— Так є ще один ключ у тьоті Шури, вахтерші. Можна ж було відкрити іззовні!
— Вона поїхала в село, буде лише сьогодні в обід.
— То він що, у нас буде до обіду?
— Ну да, він сказав, що сьодня на роботу можна не спішить. У них там нєнорміровані дні.
Аврора задумалась.
— А він не жонатий?
— Нє-a. Я точно знаю. Він у мене в отділєнії два рази лежав з ранєніями. Я даже приходила йому робити масаж на дому. Тіпіческій холостяк.