— А скільки йому років?
— Не знаю, но званіє полковніка.
— Такий старий?
— Нє-а. Йому повишенія давали не за вислугу, а за героїзм. Я тобі кажу: він герой.
Взагалі, Маруся вимовляла не «герой», а «гірой», як і належить типовій киянці.
Тим часом Гірой пішов на кухню і почав шукати щось у шафках. «Він там нічого, крім кави, не знайде», — подумала Аврора, але згадала, що вчора вона просила Марусю щось купити на Бесарабці.
— Що там у мене є в холодильнику?
— Всьо, шо нада, — сказала Маруся, — бітки, творожок, сметана, яйця і багато зєлєні, як ти любиш. З голоду не помрьом.
— А що він там шурхотить?
— Хавати хоче. Він же мужик! Чула, яка у нього струя!
— Повторяєшся, Марусю.
— Знаю. Но струя того стоїть. А якби ти бачила, як він 30 разів віджимався від підлоги! Красота! Давай, вставай, примарафеться, а то виглядаєш, як чмо болотне!
Аврора звелася на ліжку і зрозуміла, що сьогодні справити позитивного враження на Гіроя ніяк не зможе. Вона розкашлялася, знову розвісивши бронхи по меблях і розклеївши червоні шматочки легенів на шпалерах.
Маруся тільки махнула рукою:
— Да, сьогодні з тебе нічого не буде, хоть би й вивернулася наізнанку!
Аврорі від того стало легко: не треба нічого з себе корчити, аби заарканити одинокого мужика з мощною струєю. Треба просто бути самою собою.
Вона пішла в туалет. Сівши на унітаз, прислухалася до своєї струї: чи достойна її струя струї Гіроя?
Однак з неї потекло щось «нєвразумітєльне», як би сказала про це Маруся.
Аврора попленталася в ванну і спробувала привести себе в такий-сякий порядок: прийняла душ, помила і посушила голову, почистила зуби. Однак, подивившись на свою розпухлу пику, безнадійно махнула рукою.
— Аврорко, ми тут! — почула вона бадьорий Марусин голос із кухні.
— Аврора? Це що, вона — Аврора? — поцікавився у Марусі Гірой.
Голос Гіроя був низький і оксамитовий.
— Ага! — відказала Маруся.
— А на яку смертельну хворобу вона хвора?
— На свинячий грип. Не боїшся заразитися?
— Я? Ні! Я не панікер!
Коли Аврора зайшла в кухню, Гірой з інтересом на неї подивився. Аврора з інтересом подивилася на Гіроя.
«Мій клієнт!» — оцінила його Аврора.
Що подумав Гірой, було неясно, але він простягнув руку для знайомства:
— Юстас!
— Аврора!
Рука була тепла, суха і міцна. Така, яка й повинна бути у справжнього героя.
— Ми тут трохи похазяйнували у вас на кухні. Не заперечуєте? — спитав Гірой, і Аврора відчула в нього легенький акцент. «Прибалтієць, чи що?» — промайнуло в неї в голові.
Те, що стояло на столі, приготувала явно не Маруся.
Це була тарілка з сиром, перемішаним із посіченою зеленню: петрушкою, кінзою, кропом і базиліком, а також зі шматочками масла.
У чайнику був заварений чай, поряд стояла тарілочка з медом, який Аврора запхала колись давно в тумбочку і забула про його існування.
Компанія сіла за стіл.
— М-м! Дуже смачно! — похвалила Аврора сніданок.
— То коли чекати на нашу рятівницю — вашу тьотю Шуру з ключами? — поцікавився Гірой.
— О другій! — запевнила його Маруся.
— І що будемо до того часу робити?
— Масажик вам іше один не поміша…
— Та-ак… — без ентузіазму затягнув Гірой.
— Тілівізор подивишся або книжку почитаєш: нада трохи інтєлєкту набратися, а то одні пісталєти на умі.
Гірой задумався.
Аврора штовхнула ногою під столом Марусю: не переборщи, бо спугнеш клієнта!
Маруся слухняно замовкла.
Цієї хвилини задзвонив мобільник у Гіроя.
— Ну, шо там? Знову розбійний напад? Нехай Кунчуков цим займеться. Я тільки вчора закрив попередню справу. Дайте розслабитися!
Але, здається, на тому кінці думали інакше.
Гірой уважно слухав, а потім якось невпевнено сказав:
— Розумієте, я зараз у такому місці, тобто в такій непевній ситуації… Я тут — як би це сказати — словом, тут двері заклинило, я не можу вийти… Ні, я не вдома, я в гостях… Питаєш «у кого»? Не твоє свиняче діло!.. Ну добре, приїжджайте!
І тут Гірой назвав Аврорину адресу, причому абсолютно безпомилково, включно з поверхом і кодом дверей. Зауважив навіть, що кнопка в ліфті западає.
«Професіонал! — подумала Аврора. — Чистісінький Шерлок Холмс!».
Тим часом Гірой почав збиратися, а вже через десять хвилин у замку Аврориних вхідних дверей хтось почав колупатися. Колупання, як і треба було чекати, не допомогло. Однак ті, що були за дверима, і не думали здаватися, без будь-яких докорів сумління вибили двері, й перед шокованими Авророю і Марусею опинилися троє дядьків у чорних масках.